Палац Посейдона - Страница 19

— Верфі… — замислено промовив Гумбольдт. — Дуже цікаво…

Він спохмурнів і зробив кілька позначок у своєму блокноті.

— Тим не менше, пропозиції Ліваноса були відхилені факультетом, — вів далі Папастратос. — Їх вважали химерами, фантазіями мрійливого юнака. Незважаючи на те що ці проекти були найграндіознішими з тих, які мені колись доводилося бачити.

— І що сталося потім?

— Ліванос незабаром покинув заняття в Політехнікумі. Тим, хто шанував його геній і любив його як людину, він заявив, що тут його більше нічому путньому не зможуть навчити, що вже налагодив контакти з людьми, котрі можуть підтримати його починання і не є такими невігласами, як тутешня професура. — На обличчі Папастратоса промайнула легка усмішка. — І знаєте, він мав рацію. Політехнікум у ті дні був далеко не таким, як нині. Відтоді як Ліванос покинув його, багато що змінилося, і я вважаю, що в цьому є і моя скромна заслуга.

Мимовільним жестом професор пригладив борідку.

— Вам відомо, кого мав на увазі Ліванос? Що це за люди, з якими він нібито встановив контакти?

— О, так! Одним із них був Нікола Тесла.

Гумбольдт у цю мить підніс чашку до рота. Зачувши ім’я, що його вимовив професор, учений здригнувся, поперхнувся й закашлявся. Віддихавшись, він перепитав:

— Той самий Тесла?

— Ви знаєте його?

— Не особисто, звісна річ, проте багато про нього чув. Та й хто ж про нього не чув?

Шарлотта здивовано скинула брови.

— Хто такий цей Тесла? Я, наприклад, і поняття про нього не маю.

Гумбольдт із обуренням обернувся до дівчини.

— Бідолашне дитя! Де ж ти була всі останні десять років?

— У вищій жіночій школі в Берні, й ти це чудово знаєш.

— Ну звісно, пригадав, — дещо пом’якшав дослідник. — У таких місцях навряд чи навчишся чогось путнього. Нікола Тесла — один із найвидатніших учених-фізиків, інженерів і винахідників нашого часу! — Він указав на лінгафон. — Деякі з його ідей використано в цьому приладі. — Гумбольдт знову звернувся до Папастратоса: — Скажіть, пане професоре, що ж сталося потім?

— Ліванос протягом тривалого часу був учнем і помічником Тесла. У цей період наші зустрічі стали рідкими, а незабаром і наше листування припинилося. До мене дійшли чутки, що за кілька років він залишив лабораторію Тесла, щоб попрацювати на верфі в Марселі. Однак вони можуть бути й не досить імовірними. Те, що сталося потім, більше схоже на античну трагедію. Протягом короткого часу — буквально за лічені тижні — на верфі в Піреї загинули батько і брат Ліваноса. Причиною смерті обох стало недодержання елементарних заходів безпеки. Власники підприємства економили на всьому, не дбаючи про життя та безпеку робітників.

— Це було пов’язане з малою кількістю замовлень?

— Зовсім ні! Попит на нові судна був надзвичайним. Увесь час доводилося розширювати старі верфі й будувати нові, щоб вчасно виконувати замовлення, будувати нові швидкісні пароплави. Справа зовсім не в тому — Папастратос скрушно похитав головою. — Власники суднобудівних компаній просто втратили голову від фантастичних прибутків і безсоромно набивали кишені, жорстоко експлуатуючи робітників. Профспілок у Греції на той час іще не існувало. Робота на верфях перетворилася на справжнє рабство, а жертв цих нових рабовласників день у день ставало все більше…

— Як би там не було, — вів далі професор, — та одного чудового дня Ліванос постукав у мої двері. Я здивувався: його не було чотири роки, і за цей час він перетворився з хлопчака-прожектера, нехай і геніально обдарованого, на зрілого чоловіка, сповненого енергії та надзвичайних ідей. Разом із тим, смерть близьких справила на нього дуже сильне враження — вже тоді часом у ньому відчувалася якась одержимість. Фанатичний вогник у його очах свідчив про те, що його повністю поглинула якась думка. І я не помилився: Ліванос заручився фінансовою підтримкою багатого підприємця й почав зводити у Піреї грандіозну споруду.

— О, тепер я пригадую, — зауважив Гумбольдт, — здається, я читав про це в журналі «Попьюлар Сайєнс». Він будував якусь верф, чи не так?

— Не якусь, а цілком конкретну верф, — поправив професор. — Верф, із проектом якої морочився ще у студентські роки. Справжнє диво техніки. У нашому виставковому залі є модель цієї споруди. Чи не хочете глянути?

За кілька хвилин професор і четверо дивних відвідувачів заходили до експозиційної зали афінського Політехнікуму — уславленого технічного університету. Оскару ще ніколи не доводилося бачити моделі кораблів, виконані з такою неймовірною точністю — аж до найдрібніших деталей і навіть заклепок. На борту багатьох моделей були навіть екіпажі — крихітні фігурки моряків, які здавалися майже живими.

— Ось, подивіться, — промовив Папастратос, зупиняючись перед заскленою вітриною заввишки в людський зріст, у якій було представлено якусь чудернацьку конструкцію, яка в цілому нагадувала звичайну ванну, оточену павутинням стапельних лісів. У верхній частині моделі було розташовано щось на кшталт командного пункту; за широкими скляними поверхнями цієї споруди, що ніби ширяла в повітрі, можна було роздивитися фігурки начальника верфі й цілого штабу його помічників. Та більше ніде не було видно ані майстрів, ані робітників, ані підсобників. З обох боків «ванни» було встановлено кілька портових кранів, що могли пересуватися рейками й піднімати над водою повністю оснащений корабель. Док верфі відкривався таким чином, що до нього могло увійти судно майже будь-якого розміру. Однак Оскару впала в око деяка річ, що її призначення він абсолютно не міг зрозуміти.