Палац Посейдона - Страница 32

Тим часом Карл Фрідріх фон Гумбольдт стрімко мчав униз, не помічаючи, як один по одному проминає марші сходів, що вели до майданчика першого ярусу. Забувши про обережність, поважний пан перестрибував за раз через кілька східців. Відтак зустрічним перехожим доводилося притискатися до стін і злякано застигати, щоб він не збив їх із ніг. Проте вчений не звертав аніякої уваги на обурені вигуки: зараз він мав перед собою одну-єдину мету — подивитися в обличчя людині, яка уперто переслідувала їх. Він має з’ясувати, хто цей нахаба і чого він хоче. А головне — хто за всім цим ховається.

Важко дихаючи, Гумбольдт досяг самого підніжжя вежі й зупинився, щоб трохи відсапатися й відшукати в натовпі незнайомця. Це вдалося йому за лічені секунди. Переслідувач так само стояв біля візочка з морозивом, але тепер його погляд був спрямований не на оглядовий майданчик. Щось інше привертало його увагу. І містилося це щось на західному боці, біля підніжжя вежі.

Запідозривши лихе, вчений миттю почав протискатися крізь натовп туристів, які утворили довжелезну чергу біля каси. Незабаром йому вдалося знайти в цьому людському вирі якусь шпаринку, щоб таки дістатися мети. Нарешті, за десять кроків від ятки з морозивом йому пощастило виринути з людської юрби.

Але тут Гумбольдт спантеличено застиг на місці. Він здивовано озирнувся, здіймаючись навшпиньки, щоб побачити хоча б щось над головами французів та іноземців, які прогулювалися площею. Потім кілька разів оббіг навколо продавця морозива та його візка з парасолем.

Незнайомець зник. Ніби його й не було ніколи.

Гумбольдт поспіхом звернувся до продавця.

— Куди подівся чоловік, який стояв біля вас? — звернувся він французькою до огрядного торгівця, який зіперся на свій червоно-білий парасоль і мав такий вигляд, ніби він сам зловживає своїм товаром.

— Хто-хто?

— Здоровань у капелюсі та сірому сюртуку.

Продавець морозива знизав плечима.

— Нічого не розумію! Я не бачив тут ніякого здорованя.

Дідько! Морозивник абсолютно щиро запевняв, що не бачив поблизу нікого, хто б хоч трохи підходив до таких прикмет. Хоча цього негідника важко було б не помітити.

Гумбольдт постояв хвильку і знову взявся до пошуків.

— Де ж ти, в біса, заховався? — мимрив він собі під носа, раз у раз перетинаючи площу з кінця в кінець. Щойно ж я тебе тут бачив. Не міг же ти розчинитися в повітрі!

Штовханина навколо збільшувалася щохвилини. Ласкаве сонце й тепло приваблювали людей виходити на свіже повітря.

Коли, нарешті, стало остаточно зрозумілим, що всі його пошуки марні, Гумбольдт прийняв рішення: вони негайно ж залишать Париж, оскільки перебування тут є небезпечним. Востаннє оглянувши бульвар, він розвернувся і швидким кроком попрямував до готелю…

Тим часом легкий екіпаж із Елізою, Шарлоттою і Оскаром прибув до місця. Готель «Оберж л’Етуаль» вважався не дуже розкішним закладом. Гумбольдт не любив зайвих витрат, якщо мандрівникам треба було лише переночувати й поснідати. Шарлотта й Еліза із задоволенням би розмістилися в більш респектабельному готелі, та вчений був невблаганним.

— Зручна постіль і чиста ванна — оце й усе, чого потребує нормальна людина, — відповідав він. — Ми тут для того, щоб працювати, а не розважатися.

Оскар випустив Вілму з кошика й сам вийшов із екіпажу. Шарлотта звеліла кучеру чекати їх біля бічного виходу з готелю. Після цього двоє молодих людей піднялися до своїх помешкань.

Шарлотта зникла за дверима номера, що було знято для неї та Елізи. Оскар відчинив свою кімнату. Для зборів знадобиться зовсім небагато часу. Гумбольдт завжди вимагав, щоб їхній багаж завжди стояв напоготові — на той випадок, якщо доведеться терміново кудись виїхати. Схоже, останнім часом такі ситуації стали для них звичними.

Раптом із вулиці до хлопця долинув дивний шум — там щось вибухало, пострілювало, пихкало й шипіло, нібито комусь спало на думку серед білого дня запускати феєрверки. Оскар відчинив стулку вікна й визирнув на вулицю.

Біля дверей готелю зупинився дивний візок. Чорний лакований корпус підтримували червоні колеса, обтягнені каучуковими шинами. Замість поводів на місці кучера було розташоване щось на кшталт суднового штурвала, а спереду і ззаду невідомо для чого було прилаштовано латунні циліндри. Ще більш дивним виявилося те, що біля екіпажу не було видно коней, які б тягли його.

Кілька витріщак товклися навколо дивного транспортного засобу і жваво обговорювали всі його технічні особливості. Ні кучера, ні пасажирів поблизу дивовижного екіпажу не було видно.

Оскар охоче довше б подивився на чудернацький візок, та часу було обмаль. Він відчинив дверцята шафи, вийняв звідти штани та сорочки й почав складати у відкриту пащу своєї дорожньої шкіряної валізи. Потім він попрямував до ванної кімнати, аж тут у двері його номера постукали.

— Хто там?

— Це я, — відгукнулася Шарлотта. — Я хотіла, щоб ти допоміг мені спустити вниз мої речі.

Оскар відчинив двері і здивовано подивився на сумку і валізу, що стояли біля ніг дівчини.

— Ти вже готова?

— А ти хіба ще ні?

— Ні, я… пусте. Давай-но я допоможу тобі, а потім закінчу свої справи.

Оскар схопився за валізу.

— Боже милий, — вигукнув він. — Та тут же кілограмів тридцять, нівроку. Що там у тебе? Свинцеві зливки?

Племінниця вченого усміхнулася.

— Та нічого особливого. Сукні, взуття, косметика й інші дрібнички — це ж необхідне будь-якій жінці.

— Просто неймовірно, — хекав Оскар, спускаючись сходами з громіздким багажем. — Наші речі важать удвічі менше. Був би я жінкою, то наймав би спеціального служника для подорожування.