Палац Посейдона - Страница 60

— Ну, мене це якраз не дивує, — сказав інженер. — «Каліпсо» сконструйовано так, щоб вона могла витримувати навіть удари тайфунів.

Оскар знову обернувся до ілюмінатора.

— Та якщо це «Каліпсо»… — тихо пробурмотів він, — що ж це за потвора тягне її на дно?

Голос Гумбольдта затремтів.

— Боюся, що це — саме те морське чудовисько, на яке ми весь цей час марно чекали.

— Чудовисько… — Оскар усе ще не міг усвідомити всю жахливість ситуації. — А екіпаж і пасажири? Що сталося з Елізою, Шарлоттою… з Вілмою?

Учений безсило схилив голову і ледве чутно промовив:

— Сподіваюся, Господь був милостивим до них…

…«Каліпсо» була на краю загибелі. Стогін корпуса та гуркіт шпангоутів заглушав лише плюскіт води, що лилася крізь пробоїну в трюми. Еліза мала слушність: судно поринало на дно, і дедалі швидше й швидше. Бульбашки повітря з шумом проносилися повз ілюмінатори рубки. Знизу їх підсвічувало дивне червонувате світло.

Шарлотта прикусила губу. Ну чому, чому це сталося саме з ними? Чи не тому, що і Рембо, і Гумбольдт, і капітан «Каліпсо» цілком покладалися на техніку й нові прилади? А в результаті ані сонар, ані новітня парова турбіна високого тиску не допомогли уникнути небезпеки. Людська відсталість, упертість і неготовність до зустрічі з невідомим, нездатність приймати швидкі рішення зіграли фатальну роль. Тепер це чудове судно спіткає доля всіх тих кораблів, які зникли безвісти поблизу цього архіпелагу за останні кілька місяців.

На щастя, в судновій електромережі ще була напруга: лампи в рубці мерехтіли, проте все ще світилися. Це було дивовижно — адже більша частина корабля, включаючи машинне відділення, де було розташовано генератори, вже має бути затопленою. Проте, врешті-решт, це все — лише питання часу, незабаром світло згасне, тож їм із Елізою доведеться провести останні години свого життя в повній темряві.

Шарлотта ковтнула й відчула характерне клацання у вухах — то була перша ознака того, що тиск повітря збільшується. Довелося затиснути ніс і різко видихнути, щоб вирівняти тиск у внутрішньому та зовнішньому вухах.

Раптом за зачиненими дверима рубки почулися чоловічі голоси. Хтось важко закашлявся, а потім у двері енергійно постукали.

— Є тут хоча б хтось? — почувся хрипкий голос. Чоловік розмовляв французькою.

— Так, — відповіла Еліза. — Тут дві жінки.

— Відчиніть, заради Бога!

— Мабуть, це ті, кому вдалося врятуватися з верхньої палуби! — вигукнула Еліза. — Треба їх пустити. Мерщій, допоможи мені.

Шарлотта вилізла зі своєї сховки під столом і поволі поповзла до Елізи. Корпус корабля так само зберігав сильний бортовий крен. Натиснувши удвох, жінки спробували відчинити замок, але в момент катастрофи переборка зсунулася, й двері затиснуло в одвірку. Нарешті, їм удалося відсунути засув і трохи прочинити стулку.

У коридорі, що вів до рубки, скупчилися семеро абсолютно знесилених і виснажених матросів. Одного з них було поранено, він ледве стояв на ногах — його підтримували товариші. Глибока рана на скроні була заюшена кров’ю. Шарлотта впізнала в пораненому Клемана, привітного й товариського механіка, з яким Оскар так любив побалакати на дозвіллі.

— Заходьте ж, прошу, — квапила Еліза, допомагаючи чоловікам протиснутися крізь вузький отвір. Коли, нарешті, всі опинилися в рубці, вона визирнула в коридор.

— Може, там іще хтось залишився?

Клеман похитав головою.

— Боюся, що ні.

Шарлотта відчула, як болісно стискається її серце.

— А де ж решта?

— Гадаю, вони не встигли врятуватися.

— Боже милий…

— Необхідно якнайщільніше зачинити двері, — порадив Клеман. — Вода прибуває й може залити коридор у будь-яку хвилину.

— Допоможи мені, Шарлотто, — сказала Еліза. — Сама я не впораюсь.

Жінки знов удвох натиснули на двері. Клацнув ригельний замок, що забезпечував водонепроникність приміщення. Після цього вони приєдналися до матросів.

Чоловіки мали такий вигляд, ніби їм довелося пройти крізь пекло. Двоє чи троє з них просто впали долілиць на підлогу рубки, обхопивши голови руками, щоб хоч трохи перепочити й забути про те, що коїться. Решта припали до ілюмінаторів, щоб побачити за ними хоча б щось.

Клеман приклав до скроні хустку.

— Дозвольте, я огляну вашу рану! — промовила Еліза.

— Пусте, всього лише забій і садно, — відповів Клеман. — Не переймайтеся. Дякую, що ви нам відчинили, проте, на жаль, це нічого не змінить — незабаром вода добереться й сюди.

— Хто на нас напав? — запитала Шарлотта. — Ви не бачили, часом, що це було?

— Це… — Клеман на мить затнувся. — Така собі подоба гігантського кальмара чи восьминога. Мені важко описати його докладніше. Та навряд чи це звичайна тварина. Її кінцівки-затиски, якими потвора зруйнувала борт «Каліпсо», явно виготовлені з металу. Та могутність монстра просто надзвичайна: схопивши «Каліпсо», він потяг її в безодню, наче іграшковий човник. Нам іще неабияк пощастило, що ми встигли вчасно ускочити в трюм, а от решта… Багатьох змило за борт — море навколо буквально кипіло, я давно не бачив таких високих хвиль. Господи, таке й уявити собі неможливо…

— А капітан?..

Клеман не відповів. Опустивши голову, він знову взявся за хустку, щоб витерти цівку крові, що раз у раз з’являлася в нього на скроні. Відповідь була й без того зрозумілою.

Еліза торкнула його за плече.

— Але ж ми з вами поки що живі! Тож не будемо зневірюватися. Допоки в нас жевріє хоча б іскра життя, залишається надія. Яка б то істота на нас не напала, мені здається, що вона керується цілком визначеними міркуваннями й наділена розумом. Я не вірю, що чудовисько топить кораблі лише задля задоволення своєї сліпої жаги до руйнування. За цим стоїть дещо більше, якийсь план…