Палац Посейдона - Страница 7

На вулиці так само періщив дощ. Лихвар похмуро подивився на небо.

— Треклята сльота! — лайнувся він, а потім стусаном виштовхнув Оскара назовні. Оскар спіткнувся й мало не гепнувся просто у вуличну калюжу. Берінгер миттєво опинився поряд, і його важелезний кулак врізався Оскарові під дих. Удар був таким сильним, що хлопець зігнувся майже навпіл і почав хрипко хапати ротом повітря.

— Здається, ти не дуже добре затямив той давній урок, — констатував лихвар. — Скільки часу минуло відтоді, як я влаштував тобі наганяй? Два місяці, якщо не помиляюся? Коли ж ти, нарешті, зрозумієш, що я не та людина, якій відмовляють?

Наступний удар влучив у ліву вилицю Оскара. Він відчув короткий гострий біль, котрий раптово зміпився занімінням. У роті з’явився солонуватий присмак крові. Оскар усе ще намагався втриматися на ногах, та вони стали ніби ватяними й не слухалися. Врешті-решт він повалився на мокру від дощу бруківку, а наступний жорстокий удар ногою під ребра остаточно позбавив його можливості опиратися. Люди Берінгера оточили хлопчину, утворивши щільне коло, тож у нього не залишилося ані найменшої можливості врятуватися втечею.

— Ну ось, — вимовив лихвар, нахиляючись над Оскаром і піднімаючи його голову за волосся. — А тепер я хочу почути зовсім інші слова.

— Поцілуй мене в дупу! — прохрипів Оскар і сплюнув криваву слину на черевик негідника.

Берінгер здивовано поглянув на нього. І засміявся.

— Так, розумію, що є, те є. Ти в нас сміливець. Такі хлопці — просто знахідка для моєї банди.

— Швидше земля розступиться в мене під ногами, ніж я погоджусь працювати на тебе! — задихаючись, вигукнув Оскар.

— І знову неправильна відповідь.

Берінгер застиг над ним у загрозливій позі, відвівши лікоть для прямого удару кулаком в обличчя. Оскар підсвідомо заплющився й напружив м’язи. Однак удару не було і, зачекавши кілька секунд, хлопець обережно розплющив одне око.

Берінгер стояв на тому ж місці. Навіть обличчя його зберігало попередній вираз. Лише тоненька цівка крові текла вниз по його скроні. Потім він трохи роззявив рота, ніби хотів щось додати до того, що вже промовив, проте жодного звуку не злетіло з лихваревих губ. А наступної миті його тіло важко впало на бруківку.

Оскар ледве встиг відкотитися в бік, перш ніж туша Берінгера рухнула поруч із ним. А слідом за ним один із головорізів, які оточили хлопця, раптом скрикнув. За ним — іще один. Третій бандит схопився за лікоть, четвертий — за живіт. Потім іще один із глухим стогоном опустився на коліна, обхопивши руками розбиту голову.

Що відбувається?

Крізь шум дощу Оскар розчув короткий шиплячий свист. Щось промайнуло в повітрі, й одразу ж почувся глухий удар. Цього разу дісталося Поромнику. З криком він схопився за горло й відхилився назад. Невеликий предмет скотився у ринву неподалік від Оскара.

Галька. Найзвичайнісінька галька!

Членів банди охопила паніка. Той, хто їх обстрілював, обрав чудову позицію. В темряві, та ще й за такої погоди, навіть за палкого бажання неможливо було хоча б щось розгледіти. Дедалі більше спільників Берінгера виходило з ладу.

Нарешті Чорний Поромник, зацьковано озираючись на всі боки, придушеним голосом звелів їм відступити. Згинаючись, він схопив Берінгера за ноги й поволік його бруківкою, ніби мокрий мішок. Із прокляттями та стогоном за ним пішли слідом й інші бійці.

Лише відійшовши на безпечну відстань, вони почали вигукувати страшенні прокльони та погрози, і це тривало доти, аж поки похмура процесія не зникла за найближчим рогом будинку.

Навколо більше нікого не було. Оскар скочив на ноги. Його одяг промок до рубця, боліли та стогнали всі кісточки. Вилиця зовсім заніміла і стрімко розпухала. Озирнувшись навколо, він помітив невиразний рух на даху пивниці. Потім ворухнулася тінь на даху будинку навпроти. Потім із ніші поряд із входом до закладу виринула худенька фігурка, кинулася до нього й підхопила під руки.

Оскар не міг отямитися від здивування.

— Мицик!

— У тебе все на місці, друзяко? — На перемащеному брудом обличчі приятеля з’явилася усмішка.

— Що ти тут робиш?

— Тебе чекаю, що ж іще?

Нібито з нізвідки виринула решта друзів — Лєна, Віллі й Берт. Мокрі й перемащені з голови до ніг, але з урочистим виглядом. Лише у Лєни було стурбоване обличчя. Вона негайно витягла з кишені брудну носову хусточку і спробувала зупинити кров, що юшила з розбитих губ Оскара.

— Тобі дуже болить?

— Та ні, не дуже. Лише двійко синців і садно. Загоїться як на собаці. — Він спробував усміхнутися, та вилицю пронизав гострий біль. — Як ви тут опинилися? Я гадав, ви всі вже давно вдома.

— Не могли ж ми покинути тебе на поталу цьому негіднику! І ще не траплялося випадку, щоб ми здалися без боротьби. — Їжачок короткого волосся на голові у Віллі намок так, що блищав у світлі вуличного ліхтаря. — Щойно ми вийшли з «Хольцфеллера», як одразу ж зайняли позиції. Берінгер не став би тебе лупцювати на очах у всієї пивниці. Такі справи він уважає за краще залагоджувати без свідків. На задньому дворі знайшлася крупна галька, ми набили нею кишені й вибралися на дахи.

— Шкода, що ми не змогли розпочати раніше, — пояснив Берт, струшуючи своєю рогаткою. — Довелося чекати, поки ти опинишся поза зоною обстрілу.

— Ви, хлопці, завдали їм неабиякого жаху, — визнав Оскар. — Рогатка — серйозна зброя, якщо вміти з нею як слід поводитися.

— Поряд із тобою кращі стрільці Північного Берліна, — люто посміхнувся Берт. — Ці горили порозбігалися, як боягузливі кролики.