Палац Посейдона - Страница 76

Океанія стиснула руку батька і пригорнулася до нього.

— Татко має слушність, — сказала вона. — Ви просто нелюд.

Ліванос сумовито поглянув на своїх гостей.

— Я такий, яким мене зробили інші люди.

— А як стосовно свободи волі? — уперто труснув головою Гумбольдт. — Ніколи не пізно звернути з раз і назавжди обраного шляху.

— Ви так гадаєте? — Ліванос закусив губу. — Особисто я не поділяю вашого невиправданого оптимізму.

43

За годину до опівночі в помешканні бранців, нарешті, запанував спокій.

Так само, як і щовечора, їм подали розкішну вечерю, та Оскар не міг і дивитися на їжу. І не лише тому, що геть уся вона була просякнута рибним запахом. Напої також не були винятком. Оскар скучив за свинячими відбивними та картопляним салатом, а на перше він би залюбки з’їв добрячу миску горохового супу, заправленого шинкою, а на закуску — берлінський пиріг із маком. Від самої лише думки про ці земні делікатеси в нього потекла слина. Проте в цій бісовій клітці замість його улюбленої їжі знов і знов приносили самі лише жовті, зелені й рожеві кульки та кубики під червоним соусом.

Щоб якось переключитися й не думати про сосиски з кислою капустою, він укрився ковдрою до підборіддя й поринув у читання «Мобі Діка». За деякий час до своєї кімнати повернулися Шарлотта, Еліза й Океанія, прилягли й моментально заснули. День для всіх мандрівників виявився дуже напруженим.

Оскару не спалося. Він розмірковував і поступово дійшов висновку, що «Мобі Дік» Германа Мелвілла — не звичайна пригодницька історія, а справді величний епос про могутність моря та межу людських можливостей. Книга настільки точно, до найменших подробиць, підходила до ситуації, в якій вони опинилися, що на душі в нього ставало дедалі важче й важче.

Він саме дійшов до того місця, коли китобій Квікег та Ізмаїл, від особи якого велася оповідь, наймаються на судно «Пекод», коли до спальні зайшли Гумбольдт і Рембо. Цього вечора вони були на диво мовчазними й мали пригнічений вигляд. Лише переконавшись, що їх ніхто не бачить, обидва дослідники стиха про щось перемовлялися між собою. Зараз вони також продовжували перервану бесіду.

Оскар відклав книгу й удав, ніби давно спить.

— Якщо хочете знати мою думку, то цей Ліванос просто з глузду з’їхав, — неголосно сказав Рембо. — Я не знаю, яким чином йому вдалося вижити під час аварії на «Левіафані», мені до цього байдуже, справді. Я хочу одного: вибратися звідси, і якомога швидше.

— І щоб судна так само гинули знов і знов? — Гумбольдт похитав головою. — Ви хіба не чули, яку сумну долю вони присудили англійській ескадрі? Ми просто зобов’язані за будь-яку ціну запобігти загибелі людей. Моє завдання — припинити напади на мирні судна. І хоча ситуація надзвичайно ускладнилася, мене цим не зупинити. Я маю знайти якесь розумне рішення!

— І яке ж саме?

— Поки що не знаю. Та чим більше інформації ми отримаємо, тим швидше розв’яжемо цей вузол. Хтозна, можливо, існує компромісний варіант, який влаштовує обидві сторони. Я відчуваю це, хоча й у мене ця людина викликає якісь дивні й не зовсім зрозумілі почуття.

— Та кажу ж вам, що він…

— Ні, це не те, що ви маєте на увазі. Справа в тому, що Ліванос — зовсім не такий негідник, яким хоче здаватися.

— Ви — невиправний оптиміст, пане Гумбольдт. Я глибоко поважаю вашу думку, хоча й не поділяю її. Проте я вже зараз цілком упевнений, що нічого у вас не вийде. Ми не повинні довіряти цьому самозванцеві-імператору. Тож я категорично проти вашої завтрашньої екскурсії, як він її називає.

— Але…

— Жодних «але». Це моє остаточне рішення, і ніхто його не змінить.

Гумбольдт надовго поринув у мовчання, потім знову заговорив:

— Ви звернули увагу на те, що Ліванос увесь час, розповідаючи про технічні досягнення, користується множиною? Нам потрібен метал, ми дуже раді, нам треба порадитися — і таке інше. Хотілось би знати, кого саме він має на увазі.

Рембо зневажливо здвигнув плечима.

— Цілком імовірно, що він хворий на шизофренію, роздвоєння особи при такому захворюванні — звичайна справа. Або ж він користується множиною в тому ж сенсі, як її вживали стосовно себе всі земні царі. Це теж свого роду хвороба, що вражає августійших осіб.

— Я так не думаю. — Гумбольдт похитав головою. — Щось підказує мені, що неодмінно має існувати ще хтось, хто керує підводною імперією разом із Ліваносом. І з цим «кимось» нам іще не доводилося стикатися. Хтозна, можливо, всім тут заправляє зовсім і не імператор Іскандер.

Рембо знову замислився. Потім до вух Оскара долинуло його запитання, вимовлене майже пошепки:

— І як ви гадаєте, хто б це міг бути?

— І гадки не маю. Та мені вдалося помітити, що Ліванос щоразу відчуває якийсь незрозумілий страх, згадуючи про нього. Це він, звісно, намагається приховати від нас. — Гумбольдт виразно подивився на інженера. — Мсьє Рембо, можливо, ви зміните свою думку? Ви нам конче потрібні на цій екскурсії Тільки ви маєте вдосталь знань і досвіду, щоб визволити нас звідси. І як знати, мож ливо, нам якось удасться вивести з ладу тутешні комунікації, захопити щось на кшталт підводного човна і втекти.

— Ви так вважаєте?

Гумбольдт енергійно закивав.

— Це цілком можна здійснити. Тут, унизу, лежить стільки різноманітних кораблів, що зникнення одного з них ніхто не помітить. Я вже маю план, проте без вашої допомоги нам не впоратися. Тільки спільними зусиллями ми зможемо вибратися звідси живими.

Рембо надовго замовк. Потім знову почувся його голос: