Палац Посейдона - Страница 78

— І де ці самі громадяни? — запитала Шарлотта. — За винятком Каліостро, ми не бачили тут жодної людини, лише роботів і машини.

— Це все через те, що наші люди працюють на фермах за межами промислової зони. Крім того, вони не надто охоче заводять розмови зі сторонніми людьми, — пояснив Ліванос. — До недавнього часу кількість населення країни складала дев’яносто три людини, та після вашого прибуття вона перевершить сотню.

Мурашки пробігли по спині Оскара. Виходить, це не порожні балачки, і Ліванос насправді має намір довіку тримати їх у цьому підводному полоні? Що ж, тоді він і справді ще не надто розуміє, кого спіймав. Гумбольдт ніколи не погодиться втратити свободу. Хай раніше пекло замерзне, ніж його хазяїн підкориться. Він не буде сидіти склавши руки й до скону харчуватися кормом для рибок.

Оскар поглянув на Шарлотту. Обличчя дівчини здавалося блідим і змарнілим. У нього боляче щемило серце, коли він бачив її такою — сумною та зневіреною.

Каліостро і його механічна гвардія вишикувалися у дві шеренги і утворили прохід, яким сам Ліванос і його гості покинули тронну залу. Правитель швидко рушив до платформи, де на них уже чекав потяг пневматичної залізниці.

— Система шляхів, що в них потяги рухаються під дією стисненого повітря, стала однією з перших наших крупних підводних споруд, — продовжував свої пояснення Ліванос. — Ми обрали саме цей принцип, щоб швидко долати досить великі відстані, не користуючись ані кораблями, ані підводними човнами. Під час конструювання нам довелося добряче поміркувати над розробкою великої кількості шлюзів і переходів із водного в повітряне середовище й назад. Можливо, наше місто мало б нині дещо інший вигляд, якби мсьє Рембо на той час був із нами. Так чи інакше, та ми вирішили прокласти на дні розгалужену систему транспортних тунелів. Щоб протистояти тиску води, їхні окремі ділянки виготовлялися з надміцної сталі, й лише деякі — з поєднання сталі та броньованого скла. Це дуже міцний матеріал, і, до того ж, він дає змогу милуватися ландшафтами морського дна. Сідайте зручніше, прошу вас!

Ліванос указав на шкіряні крісла в сигароподібному вагоні.

Оскар знову звернув увагу на те, що правитель, так само, як і вчора, використовує множину, розповідаючи про ті чи інші досягнення.

Ліванос уже намірявся було вирушити за своїми гостями, коли Каліостро несподівано торкнув його за руку.

— Ваша величносте! — зі стриманою тривогою промовив мажордом. — Дозвольте мені провести екскурсію замість вас! Ваше слабке здоров’я…

Ліванос на мить зупинився.

— Дякую за турботу, Каліостро, та я чудово впораюся й сам.

— Ваша величносте, вам усе ж слід було б діяти більш помірковано…

Ліванос випростався.

— Це її думка?

— Е-е…

— Вона вважає, що я не в змозі без сторонньої допомоги вирушити на прогулянку зі своїми гостями? — Він кинув на мажордома спопеляючий погляд. — Я тут хазяїн. Можеш так і переказати їй. А тепер дай нам спокій, чуєш! — Правитель заїхав у вагон на своєму механічному кріслі-троні й наказав роботам-охоронцям розташуватися позаду.

Оскар із жагучою цікавістю прислухався до цієї суперечки, що, здавалося, виникла зовсім несподівано. Гумбольдт мав рацію. Справді, в цьому місті існує ще хтось, і його влада є, принаймні, такою ж само величезною, як у імператора Медитерранії, а, до того ж, цей «хтось» — жіночої статі.

Юнак уже хотів було приєднатися до своїх друзів, проте правитель жестом підкликав його до себе.

— Ти сядеш поруч зі мною.

— Я? — здивувався Оскар.

— Саме так. Підсідай ближче до мене, тоді ми зможемо трохи побесідувати під час поїздки.

— Але ж мені…

— Не бійся, нічого я з тобою не зроблю.

Подолавши незрозумілий переляк, Оскар підхопив сумку з Вілмою і пройшов уперед.

— Усі готові? — промовив Ліванос. — Тоді — рушаймо!

Він натиснув кілька кнопок, і потяг-сигара зрушив з місця. А щойно він опинився у тунелі, його швидкість збільшилася в багато разів.

— Пан Гумбольдт казав учора, що ти любиш читати, — почав Ліванос, звертаючись до Оскара. — Які книжки тобі більше до душі?

— Пригодницькі романи, — пробурмотів Оскар. Він почувався страшенно ніяково, сидячи так близько до володаря цілого підводного світу.

— І що ж ти читаєш тут?

— Я знайшов на полиці «Мобі Діка». Сподіваюсь, ви не заперечуєте проти того, щоб я її взяв?

— А, Мелвілл, — зауважив Ліванос. — Одвічна боротьба людини з природою… Звісно, ти можеш читати її скільки завгодно. А чи доводилося тобі чути про роман Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою»?

— Ну звісно ж! — надихнувся Оскар. — Просто приголомшлива історія!

— О, це набагато більше, ніж історія, — промовив Ліванос, поглядаючи у вікно вагона. — Навіть не можу тобі сказати, чим саме я зобов’язаний цій книзі. Та, оскільки ти знайомий із нею, то, напевне, встиг помітити, як ідеї Жуля Верна втілилися в життя тут, у Медитерранії. Вільне й незалежне життя під водою, майже безмежні можливості, невідкриті землі, цілі підводні континенти… — Жестом руки він указав на морське дно, що пролягало за прозорою на цій ділянці шляху стінкою тунелю. — Тобі відомо, що понад сімдесят відсотків поверхні нашої планети вкривають води Світового океану? Уяви лишень — понад триста шістдесят мільйонів квадратних кілометрів, у два з лишком рази більше за всю земну сушу! Яке безмежне поле для досліджень! І все ж, я упевнений, що навіть у майбутньому люди краще знатимуть землю та найближчий до неї космічний простір, ніж те, що розташоване в морських глибинах. Заселення морського дна — головне завдання для людства на багато наступних століть. Ось чому цей роман свого часу буквально мене заворожив. Я, розумієш, навіть намагався відшукати його автора, щоб обговорити з ним перспективи розвитку підводного міста.