Палац Посейдона - Страница 87

— Щось про асиміляцію. Так-так, здається, він сказав саме це слово.

— Ви знаєте, що воно означає?

— Це поняття з галузі соціології, яке описує взаємне пристосування одна до одної різних соціальних груп.

— Примусове пристосування, якщо бути точними. Ви, напевне, вже здогадалися? Так, Дарон хоче, щоб ви змінилися.

— Змінилися?

— Саме так! Перетворилися на гібридних істот на кшталт Каліостро, — наполовину людей, наполовину машини. На механізми, що не мають ні думок, ні волі. Ви хочете цього?

Очі Гумбольдта широко розплющилися.

— Звісно ж, ні!

— У минулому Каліостро був моїм найближчим помічником. Він родом із Неаполя. Жвавий і життєлюбний, він обожнював гарненьких жінок, сміх і червоне вино. На цю людину я міг покластися в усьому. А тепер погляньте лишень, що сталося, — це монстр, у котрого на меті лише одне — догоджати своїй пані.

Гумбольдт був вражений.

— А чи є тут, унизу, звичайні люди? Взяти хоча б тих, кого ми бачили на полях?

— Усі вони — люди-роботи, як і Каліостро. Я — єдиний, кого Дарон пощадила.

— Чому?

— Я теж не раз замислювався, чому. Мабуть, це якось пов’язане з тим, що я — конструктор, творець найпершого варіанту Дарон. Можливо, стосовно мене в неї існує щось на зразок релігійних почуттів. Адже не кожен здатний так просто знищити того, хто тебе створив. Натомість вона тримає мене в ув’язненні, безупинно стежить за мною і з нетерпінням чекає моєї природної смерті. — Ліванос помовчав. — Усе, що ви бачили в Медитерранії — творіння Дарон. Місто, механізми, храм, палац. Злившись із прадавнім кристалом, вона зробилася наймогутнішим інтелектом на Землі. Істотою, яка здатна мислити, відчувати й виконувати самостійні дії. Дарон хоче жити й розмножуватися. Вона, неначе бджолина матка, збирає навколо себе двірську еліту і прагне розширювати свої володіння. Ми, люди, — єдині, хто може їй у цьому перешкодити.

— Я поклявся покласти цьому край і не відступлюся від цього наміру, — заявив Гумбольдт. — Кажіть, що треба зробити.

— Гаразд. — У голосі Ліваноса почулися вдоволені нотки. — Те, що ви маєте одразу два лінгафони, створює для вас величезні переваги. Дарон здатна прослуховувати лише ті канали, які їй відомі. Я не знаю, як довго ми зможемо підтримувати зв’язок між собою, та в будь-якому випадку треба повністю використати цю можливість.

— Ви маєте рацію, — відповів Гумбольдт. — Та що ви мали на увазі, говорячи про можливість втечі звідси?

52

…Вілма відчула, що її високо піднімають і кудись заштовхують. Потім перед нею відкрилася довга темна шахта. Вона була досить просторою, щоб така чималенька пташка, як Вілма, могла вільно пролізти в неї, лише трохи схиливши голову. Кігтики на лапках ківі ковзнули поверхнею оцинкованого металу.

— Дуже темно, дуже довгий! — перелякано пискнула пташка.

— Я знаю, — відповів голос хазяїна з наплічника в неї на спині. — І все ж ти маєш спробувати. Адже ти — наш єдиний шанс. Гаразд?

Вілма зазирнула в темряву. Нарешті, вона наважилася й рушила вперед.

— Гаразд, Вілма спробувати.

Наплічник перекладав її слова на мову людей. Відтоді як Шарлотта зробила для неї цю річ, пташка вперше відчула, що люди її і справді розуміють. Вона стала нібито однією з них.

Обережно пересуваючи лапки, пташка подріботіла трубою вентиляційного каналу, що похило спускалася вниз. Назустріч їй рухався потік повітря, що приносив із собою не дуже приємний запах мешканців моря. Риби — так назвав їх хазяїн. Вони блискучі і скидаються на пташок, які вміють літати під водою.

Дивно! Тут, унизу, все чомусь дуже дивне.

Вілмі доводилося бути дуже обережною, щоб не втратити опору під лапками й не почати ковзати вниз. Адже на гладенькому металі не було за що вчепитися кігтиками.

За короткий час зустрічний потік вітру посилився. Вдалині завидніла невеличка пляма світла, яка дедалі збільшувалася. До слуху ківі виразно долинало незнайоме голосне дзижчання.

Коли пташка майже добралася до кінця проходу, вона побачила, що шлях їй закриває якась мара з широкими крилами, які швидко оберталися. Тут вітер відчувався найбільше. Вона зробила ще один невпевнений крок уперед. Потужний удар по кінчику дзьоба примусив її відскочити. Вілма жалісно пискнула від болю.

— Що сталося, Вілмо? У тебе якісь проблеми?

— Лихі крила. Не хочуть пустити Вілму.

— Крила?

— Очевидно, вона має на увазі вентилятор на виході з вентиляційної шахти, — озвався ще один голос.

Вілма впізнала голос правителя підводного міста.

— Вона має відключити його, щоб пройти далі.

— Поговоріть із нею, — запропонував Гумбольдт. — Використовуйте найпростіші слова та поняття. Ніби розмовляєте з дуже малою дитиною.

— Я ризикну, — відповів Ліванос. — Вілмо, ти мене чуєш? Ти знаєш, хто я?

— Пташка без ніг, — відповіла Вілма. Вона все ще була стривожена тим, що цей предмет так швидко обертається і завдає такого болю.

— Гм… взагалі-то так. Отже, Вілмо, ти ні в якому разі не повинна близько підходити до крил, що обертаються. Це небезпечно!

— Вілма розуміти.

— Тепер розглянься навколо. На бічній стіні має висіти маленький сірий ящичок, закритий сірою пластиковою кришкою. Ти бачиш його?

— Ящичок? Пластикова кришка? Вілма не розуміти.

— Гаразд, ти бачиш щось схоже на чотирикутне яйце?

— Чотирикутне яйце, так.

— Спробуй-но підняти його шкаралупу. Вона не міцна, ти зможеш узяти її дзьобом.

— Що всередині? — спитала Вілма.