Палац Посейдона - Страница 96


К оглавлению

96

— Це «Спрут»! — на повний голос закричав він. — Корабель Ліваноса!

— Що він робить?

— Я гадаю, він намагається відтягти від нас Голема і скинути його в ту саму розпадину, яку ми колись бачили.

— Що ж, сподіватимемося, що в нього вийде. Інакше…

— Як він вчасно нагодився, — ледве вимовив Оскар. — Ще мить, і від нас би й рубчика не лишилося. Дякувати Богу, ми врятовані!

— Ну, це ще як сказати, — зауважив Гумбольдт. — Наш робот дуже пошкоджений. Ліва рука ледве рухається, права нога діє лише наполовину, а, крім того, десь у корпусі протікає вода. До того ж, повітря залишилося не так уже й багато. Треба якомога швидше забиратися звідси.

— Можливо, нам слід допомогти Ліваносу?

— Ні, — Гумбольдт рішучо труснув головою. — Ми не повинні гаяти час. Якщо нам і вдасться відключити Дарон, то саме зараз. Із кожною хвилиною наші друзі піддаються дедалі більшому ризику. Та щойно ми виведемо з ладу цю керуючу машину, Голем стане безпорадним — так само, як і всі інші роботи.

— А «Спрут»? Він теж перестане працювати?

— Якщо я правильно зрозумів Ліваноса, ні, — відповів Гумбольдт. — «Спрут» і наш робот — єдині машини, які мають здатність діяти незалежно.

— Але чому?

— Тому, що вони не зв’язані з Дарон. Поквапимося, поки Каліостро не вдалося вирватися.

Оскар знову вставив ноги в педалі й спрямував робота геть. Шарнірні механізми рипіли і скреготіли, та поступово він якось пристосувався й повів робота, що помітно накульгував, уперед. Нарешті, вони дісталися до руїн, серед яких доводилося раз у раз обминати уламки споруд і переступати через розкидані по дну колони. Дослідники рухалися тепер нестерпно повільно.

Лише за півгодини їм удалося досягти підніжжя величного храму. Ні «Спрута», ні Голема ніде не було видно. Мабуть, жодний із цих титанів так і не зміг узяти гору над іншим. Тепер усе залежало від Оскара і вченого.

Кінцеву станцію пневматичної дороги було яскраво освітлено десятками потужних ламп. Біля самих сходів, які вели до входу в храм, був розташований єдиний шлюз, який дозволяв проникнути в купол. Зараз його було наглухо задраєно.

— Уперед, — скомандував Гумбольдт. — Покладемо всьому цьому край.

— Я був би не від того, — Оскар примружився. — Та, здається, зараз у нас будуть проблеми.

За прозорою стіною тунелю, біля самих рейкових шляхів, невиразно вимальовувався ряд темних силуетів. Десятків зо два величезних роботів, і кожний не менший за їхнього власного.

— Дідько, — пробурмотів Гумбольдт. — А я ж то сподівався, що ми зуміємо заскочити Дарон зненацька!


Шарлотта відчула, як робот, в утробі якого вони перебували, раптом зупинився. Серводвигуни, наостанок рипнувши, замовкли. Після цього відсунувся сегмент грудної обшивки, і звідти всередину сяйнуло світло.

Механічна кінцівка проникла всередину, схопила Шарлотту за ногу й витягла на світ Божий. Не звертаючи уваги на відчайдушний опір дівчини, маленькі роботи кинули її на тапчан і зафіксували міцними металевими скобами її руки й ноги. Потім настала черга Океанії, котра верещала, виривалася і лаялася, як французький матрос. Проте закінчилося все так само — вона виявилася прикутою до сталевого тапчана.

Шарлотта обдивилася приміщення, до якого вони потрапили. Тут стояло десятків із півтора тапчанів незвичайної форми, які були встановлені на гідравлічних платформах і освітлені потужними безтіньовими лампами. Над кожним висіла механічна рука, що тримала десятки інструментів, дуже огидних і страхітливих на вигляд. Це були явно хірургічні інструменти, і взагалі все, що тільки було в цій залі, красномовно свідчило про її жахливе призначення. Повсюди сновигали невеликі роботи в білих халатах і таких самих капелюшках, які були дуже схожими на звичайних санітарів у лікарні.

Невдовзі до зали ввалилася й решта дронів-охоронців і заходилася вивантажувати свою здобич. Серед бранців були Еліза та Іполіт Рембо. Інженер відчайдушно відбивався, проте й він усе ж таки опинився на тапчані, не маючи змоги навіть поворухнутися.

Раптом світло в залі стало значно яскравішим. При цьому хірургічні ножі та пилки загрозливо заблищали.

59

— Що ж робити?

Оскар спантеличено подивився на юрбу роботів-охоронців, які нетерпляче чекали на них перед виходом із шлюзу. Годі було й сподіватися, що вони впораються з такою силою машин.

— Можливо, існує якийсь інший вихід.

— Наскільки мені відомо, ні, — відповів Гумбольдт. — Та навіть якщо він і є, ми не маємо часу його шукати. В усякому разі, нам довелося б з’ясовувати стосунки з цими залізними хлопцями.

Він ненадовго замовк, а потім знов заговорив:

— Нічого не вдієш, доведеться виходити тут. Проте ми можемо піднести цим дурним жерстянкам забавний сюрприз.

— Що ви маєте намір робити?

— Цього я поки що не скажу. Може статися й таке, що мені самому не вистачить мужності.

— Невже все так уже погано?

— Гірше, ніж ти думаєш. — Гумбольдт замислено посмикав себе за щоку. — Гаразд, пересувай нас разом із дроном до виходу із шлюзу і тримай обидва кулаки за те, щоб мій план удався.

Оскар докрокував до металевих воріт і зупинився. Нарешті, він може дати хоч якийсь перепочинок ногам. І поки Гумбольдт відкривав міцний сталевий замок на дверях і заповнював шлюзову камеру водою, він марно намагався вгадати, що ж саме вчений вигадав, поки вони йшли. Це ж було справжнє божевілля — просто так узяти й зайти під купол. Вони не встигнуть зробити й двох кроків, як їх скрутять роботи.

96