Палац Посейдона - Страница 15

Еліза скептично глянула на Гумбольдта.

— А ти не боїшся, що хтось наштовхнеться на «Пачакутек» і відлетить на ньому?

— Я добре знаю цю місцину й у минулому бував там неодноразово, — заперечив учений. — Там зовсім нікого немає. Та на той випадок, якщо якийсь пастух випадково забреде туди, я оснастив наш корабель деякими технічними новинками, які миттєво примусять тікати будь-кого. Відтак нема про що хвилюватися.

Відповідь ученого не переконала Оскара. Життя на берлінській околиці навчило його одному немудрящому правилу: якщо в будь-якій справі може трапишся якийсь негаразд, то найчастіше він таки трапляється. Ця проста істина вже неодноразово рятувала йому життя. Проте зараз він не наважувався навіть думати про те, що це може означати в подібних обставинах.

— Запитання є? Немає? От і чудово. — Гумбольдт задоволено сплеснув у долоні. — Тоді вважатимемо, що обговорення закінчено. Завтра зранку — рушаймо. І зізнаюся вам — не можу дочекатися, коли знову опинюся в Греції. Ці мальовничі пагорби, сухі гірські схили, виноградники, кипариси, чудове червоне вино… — він несподівано усміхнувся Елізі. Залишається лише покінчити зі справами. Елізо, ти, як завжди, потурбуйся про харчі, я зберу обладнання, а ви обидва ідіть на горище і спускайте вниз валізи. Та покваптеся — часу обмаль!

7

Була вже четверта година по обіді. Оскар і Шарлотта стояли перед входом на горище будинку Гумбольдта. Точніше кажучи, під ним. Розташовувалося воно неподалік від кімнати, яку займала дівчина, та Оскар досі ніколи його не помічав — так добре було замасковано вхід. Нагору можна було потрапити лише крізь стельовий люк за допомогою висувної дерев’яної драбини.

— Ну, ось ми й прийшли, — сказала Шарлотта. — Ти можеш потримати лампу?

Вона зняла зі стіни жердину з металевим гаком на кінці, підчепила нею металеве кільце на кришці люка й потягнула за нього. Згори висунулася драбина, яку було закріплено на пружинах, і Шарлотта одразу ж зафіксувала її з допомогою застібки на підлозі.

— Не забудь Вілму!

Пташка гордовито сиділа в зачиненому кошику й нетерпляче поглядала на обох молодих людей. Ківі недвозначно дала зрозуміти, що також хоче взяти участь у їхній подорожі. Та, оскільки вона сама не могла підійматися сходами, довелося посадити її в кошик.

— Ти вже бувала тут? — запитав Оскар, повертаючи дівчині лампу й приймаючи в неї кошик.

— Дуже давно, — відповіла Шарлотта, вилазячи нагору. — Вперше я тут побувала, коли мені не було ще й п’яти років. Мої батьки взяли мене з собою до дядечка — це був звичайний недільний візит. Я страшенно нудилася, й тоді Гумбольдт узяв мене за руку й привів сюди. Відтоді цей будинок мене просто зачарував. Та що там казати — ти й сам усе побачиш!

Опинившись на горищі, Шарлотта захлопнула за собою люк. Оскар одразу ж випустив Вілму з кошика. Ківі вирушила оглядати найвіддаленіші куточки приміщення. Оскар здивовано оглядався — перед ним було зовсім не запорошене пилом і затягнуте павутинням горище, яке він очікував побачити. Це приміщення досягало п’яти метрів завширшки й простягалося метрів на двадцять. Усе воно було заповнене стелажами, де на полицях зберігалася незчисленна кількість препаратів і експонатів. Під скатами даху праворуч і ліворуч містилися засклені вітрини зі скам’янілостями, зразками мінералів, кристалами, опудалами дивних тварин, тотемами, дерев’яними масками, кам’яними й теракотовими статуетками, дерев’яним начинням і музичними інструментами. Сонячне світло — тепле та золотаве — проникало сюди крізь широке мансардне вікно, з якого відкривалася чудова панорама парків і скверів, що були розташовані навколо озера Плетцензеє.

Шарлотта погасила лампу.

— Ну, ти не розчарований?

— Та що ти! — вигукнув Оскар. — А я ж думав, що тут просто-напросто комірчина зі старим мотлохом.

— Погано ж ти знаєш свого хазяїна, — заперечила дівчина. — У Гумбольдта нічого не буває «просто-напросто». Я не знаю жодної людини, котра б так педантично підтримувала порядок в усьому. Порівняно з дядечком, мене можна вважати страшенною нечупарою. Ти лише поглянь на ці експонати — все ретельно розсортоване, описане й розміщене відповідно до приналежності до країн і народів. — Вона взяла з полиці дерев’яну маску і притулила до обличчя. — Це маска чаклуна племені маконде з Південно-Східної Африки. Її використовували в ритуалах, що забезпечували родючість ланів і успішне полювання.

Шарлотта повернула маску на місце і зняла з сусідньої полиці якусь вигнуту дерев’яну штукенцію, яка на вигляд здавалася порожньою. Довгий проріз перетинав дивний предмет на всю його довжину.

— Це тамтам, дерев’яний барабан. Послухай-но!

Вона злегка вдарила тонкою паличкою по дереву.

Почувся мелодійний звук.

— Хм… — Оскар задумливо насупився. Тут було страшенно цікаво, проте їм слід було виконати доручення. — А де ж валізи? — запитав він. — Щось я їх тут не бачу.

Шарлотта скоса поглянула на нього.

— Я тобі ніколи не казала, що ти — найнетерплячіша людина з усіх, кого я знаю?

— Казала, звісно. — Оскар усміхнувся. — І все ж, де вони?

На губах дівчини з’явилася загадкова посмішка.

— Перш ніж ми займемося валізами, я хотіла б дещо зробити. Еліза стверджує, що десь тут стоїть скриня, до якої ми неодмінно маємо зазирнути. Там зберігається кілька предметів, що являють для нас неабияку цінність. Ось цей ключ, напевне, підійде до неї.

Вона витягла з кишені потьмянілий від старості мідний ключ із вигадливою борідкою.