Палац Посейдона - Страница 16

Скриня — це вже звучало інтригуючо. Оскар почав обдивлятися навколо себе, намагаючись виявити щось схоже. Нарешті він промовив:

— Мені здається, я щось бачу в кінці проходу між стелажами. Там темно, та начебто стоїть якась здоровезна штука. Нумо, сходимо туди й самі побачимо.

Молодим людям довелося перетнути все горище з одного кінця до іншого. Аж ось обоє стоять перед старовинною, обкутою залізними смугами скринею на кшталт тих, які раз у раз зустрічаються у книгах про піратів і сховані скарби. Самого лише вигляду цієї скрині було достатньо, щоб Оскар повірив, що в ній міститься якась таємниця.

— Гадаю, це вона і є. Ану ж бо, спробуємо її відчинити.

Шарлотта вставила ключ у проріз замка і, доклавши неабияких зусиль, таки повернула його. Замок дзвінко клацнув, і кришка скрині злегка здригнулася.

— Ну, і що тут у нас?

Хвилюючись, вони удвох відкинули важелезну кришку, і перед їхніми очима постав вміст скрині.

Вона була по вінця заповнена театральним реквізитом. Парасольками, віялами, бутафорськими предметами з пап’є-маше та сценічними костюмами. Тут також знайшлися згорнуті в тугий рулон плакати й товста пачка театральних квитків. Оскар розгорнув один із плакатів.

— «Летюча миша», — прочитав він, нічого не розуміючи. — Оперета Йоганна Штрауса. Трупа Віденського музичного театру. Керівник та імпресаріо — Максиміліан Штайнер.

— Поглянь, тут є й інші. «Пансіонат» Франца фон Зуппе. А ось «Індиго й сорок розбійників»…

Шарлотта піднесла ближче до світла пожовклу фотографію. На ній було зображено чорняву жінку із загадковою посмішкою. Вона стояла на фоні декорації, що зображувала парк із храмами та вигадливими альтанками. Жінка була вбрана в шаровари зі світлої легкої тканини й туфлі із загнутими догори вузькими носами. Її чорне, як воронове крило, довге волосся було зачесане назад і по-арабськи переплетене безліччю стрічечок — як у танцівниць із «Тисячі й однієї ночі».

— Тереза фон Гепп, — прочитала Шарлотта на звороті знімку. — На пам’ять про прем’єру оперети «Індиго й сорок розбійників».

— На інших плакатах також є це ім’я, — зауважив Оскар. — Мабуть, Гумбольдт колись дуже кохав цю актрису.

— Красива жінка, — промовила Шарлотта. — Можливо, в мого дядечка був із нею роман. — Вона усміхнулася. — Як ти гадаєш, чи варто запитати в нього про це?

— Я б краще не питав, — похитав головою Оскар. — Він завжди сердиться, коли пхають носа в його особисте життя.

— Мабуть, ти маєш слушність, — погодилась Шарлотта. — Однак лише цією давньою закоханістю можна пояснити присутність тут цієї скрині. Адже в самого Гумбольдта немає нічого спільного ні з театром, ні з живописом, ні з музикою.

— Всі плакати й фотографії досить давні, — замислено пробурмотів Оскар. — Ти не знаєш, чи твоєму дядечкові не доводилося колись жити у Відні?

Шарлотта знизала плечима.

— Він багато подорожував, проте у нашій сім’ї про це не любили говорити. Між моєю мамою та її братом і досі доволі натягнуті стосунки.

— Чому?

— Я гадаю, через те, що він вирушив подорожувати замість того, щоб приводити до ладу родинні справи. Мама весь час звинувачує його в тому, що він залишив її та бабусю напризволяще. Коли дядько повернувся зі своєї довготривалої подорожі, бабуся давно померла — це сталося в 1882 році, під час епідемії сухот, а в мами вже було власне життя.

— Он як?

Оскару було зовсім не до душі порпатися в минулому Гумбольдта. Тим більше, що воно аж ніяк не стосується його самого. Зараз йому хотілося лише одного: якнайшвидше знайти ці бісові валізи, спустити їх униз і забратися геть із горища.

— Я не бачу тут нічого цікавого, — нарешті заявив він. — Ти впевнена, що Еліза мала на увазі саме цю скриню?

— А хіба тут є якась іще? Та й ключ підходить до замка. Давай-но уважніше пошукаємо!

Вона почала витягати зі скрині реквізит і пропахлі пилом строкаті ганчірки, складаючи їх на підлозі. Минуло чимало часу, перш ніж скриня остаточно спорожніла. Коли завидніло дно, Шарлотта розчаровано розвела руками. Там більше нічого не було — тільки старі дошки.

Оскар постукав кісточками пальців по стемнілій від часу деревині.

— Дивно, — пробурмотів він.

— Що ти маєш на увазі?

— Хотів би я зрозуміти…

Він відійшов убік, присів і уважно подивився на скриню.

— Що ти там видивляєшся?

— Ось поглянь: денце надто товсте. Я гадаю, що тут має бути потаємне відділення.

Шарлотта приблизно виміряла висоту скрині зсередини та ззовні. Різниця склала понад десять сантиметрів.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася вона. — Тут подвійне дно. Десь усередині має бути потаємний важіль або кнопка.

Вони взялися до пошуків, як раптом із боку люка, крізь який вони вилізли на горище, почулися стукіт і скреготіння.

— Гей! Чи є там хтось?

То був голос Гумбольдта!

Юнак і дівчина обмінялися переляканими поглядами.

— Мерщій усе на місце! — шепнула Шарлотта. Вони поспіхом запхали все, що лежало на підлозі, назад у скриню й повернули на місце кришку. І саме вчасно, бо тієї ж миті клямка люка відсунулася, стулка відчинилася і в прорізі завидніла голова ученого.

— Ну, нарешті! — невдоволено скрикнув він. — А я всюди шукаю вас обох!

Однак, знайшовши Оскара й Шарлотту на долівці біля скрині, він підозріло примружився й запитав:

— Що ви тут робили? Я послав вас за валізами, а ви зникли мало не на цілу годину!

— Я показувала Оскару твою колекцію, — збрехала Шарлотта.