Палац Посейдона - Страница 17


К оглавлению

17

Від хвилювання та ніяковості на її щоках спалахнули яскраво-червоні плями.

— Мені хотілося, щоб він поглянув на ритуальні маски й тамтам. Ну, той, із Танзанії.

— Що ж, — кивнув учений, хоча погляд його все ще залишався недовірливим. — Сподіваюся, ви нічого не переплутали, й усе залишилося на своїх місцях?

— Ну як ти міг таке вигадати! — Шарлотта підвелася, витрушуючи спідницю від пилу. — Адже ти чудово знаєш, як я ставлюся до твоїх експонатів.

— Гм-м. Ну, припустимо. А тепер — покваптеся. До десятої вечора всі збори мають бути завершені. Валізи складено у правому кутку під брезентом. Хапайте їх — і мерщій униз!

8

Афіни, три дні по тому

Над центральною частиною Афін стояла гнітюча спека. Прапори на флагштоках перед Політехнікумом мляво звисали вниз — не відчувалося жодного подиху вітерця. Повітря тремтіло над бруківкою, як над розжареною сковорідкою. Навіть голуби, які зазвичай зграями зліталися на майдан між Політехнікумом і Національним археологічним музеєм, ховалися в затінку, очікуючи вечірньої прохолоди.

У приміщеннях факультету навігації та морської техніки було набагато прохолодніше. Товсті стіни мали здатність поступово накопичувати тепло й повільно віддавати його. Тому тут не доводилося мерзнути, якщо була потреба попрацювати вночі, а вдень, коли сонце перетворювало Афіни на пекельну піч, тут панувала прохолода.

Професор Хрістос Папастратос, декан факультету, займався підготовкою матеріалів до завтрашніх лекцій, коли у двері його кабінету постукали.

— Заходьте! — озвався він.

У прорізі дверей завидніла скуйовджена голова його молодого секретаря.

— А, це ти, Грегоріос, — кивнув професор. — Що сталося? Адже ти знаєш, що я готуюся до лекцій, мені треба повністю зосередитися.

— У коридорі чекають відвідувачі, котрі неодмінно хочуть побесідувати з вами!

— Їм слід попередньо записатися на прийом. Мої прийомні години — по понеділках і середах від сімнадцятої нуль-нуль.

— Проте вони наполягають, посилаючись на те, що в них невідкладна справа. Вони також стверджують, що мають серйозні рекомендації і що ви обов’язково вислухаєте їх, коли дізнаєтеся, про що йдеться.

Професор зітхнув.

— Невже ніхто вже не домовляється про зустрічі завчасно, як це бувало раніше? — Він роздратовано провів рукою по волоссю. — Що то за часи? Усі навколо кудись поспішають… Усе має відбуватися швидко, дуже швидко й іще швидше… В такій метушні немає нічого доброго… І що ж це за люди?

— Я гадаю, це німці, — відповів Грегоріос. — У них доволі дивний акцент. Та й самі вони більш ніж дивні.

— Німці? Вони сказали, що їм тут потрібно?

Секретар заперечно похитав головою.

Хрістос Папастратос відсунув стілець і підвівся.

— Добре. Максимум півгодини. Впусти їх!

Він захлопнув теку з матеріалами й поставив її на полицю. А коли обернувся до столу, в кабінет уже заходив високий на зріст пан у довгому сюртуку та циліндрі. У руці він тримав чорний ціпок із руків’ям у формі позолоченої лев’ячої голови.

Відвідувача супроводжували темношкіра жінка і двоє зовсім юних людей — дівчина, вбрана в елегантну блакитну сукню, і юнак у твідових штанях, білій сорочці та кепі. В ногах у них крутилася — професору Папастратосу довелося вдягнути окуляри, оскільки він не повірив власним очам, — справжня новозеландська ківі. Гострі кігтики рідкісного створіння виразно поклацували по мармурових плитах підлоги.

Шанований декан аж рота роззявив від здивування. Секретар назвав цих людей «дивними», і в цьому не було ані найменшого перебільшення.

— Професор Папастратос? — промовив високий пан, розкидаючи руки, немовби для дружніх обіймів. — Ви просто не уявляєте, який я радий, що познайомився з вами! Мені рекомендували вас із найкращого боку. Я б навіть сказав, що ви — наша остання надія…

Відвідувач трохи недоладно розмовляв грецькою, та, незважаючи на акцент, зрозуміти його було нескладно. До того ж, він, безперечно, належав до кола освічених людей.

— Звучить інтригуючо, — перервавши власні роздуми, зауважив Папастратос. — Чи можу бути чимось корисний?

— Спершу дозвольте представитися. Мене звати Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт. А це мої супутники: Еліза Моліна, Шарлотта Ритмюллер і Оскар Веґенер.

Професор скинув угору брови.

— Ви носите прізвище Гумбольдт? Таке ж саме, як і відомий натураліст?

— Александр фон Гумбольдт був моїм батьком, — підтвердив пан.

— Неймовірно, — похитав головою декан. Навряд чи цей відвідувач і справді був нащадком відомого натураліста, але тепер Папастратосу вже кортіло дізнатися, що саме привело його сюди.

— Вважатиму за честь вітати вас у стінах мого факультету. Сподіваюся, ви теж дослідник природи?

— До найостаннішого часу я належав до середовища вчених мужів, проте нещодавно покинув Берлінський університет, щоб випробувати себе в галузі підприємництва. Віднині я, якщо можна так сказати, — незалежний дослідник надзвичайних феноменів на замовлення приватних осіб. І до Афін мене привела саме така місія. Вам про щось говорить ім’я Ставрос Нікомедес?

— Ну, звісно, — відповів Папастратос. — Будь-який грек знає це ім’я. Це одна з найстаріших і найшанованіших родин судновласників. Ставрос, якщо не помиляюся, — молодший компаньйон свого батька.

— Саме так він і відрекомендувався, звернувшись до мене. Йдеться про зникнення торговельних суден.

Лише тепер Папастратос почав розуміти, звідки вітер. Він чув, але не йняв віри всім цим історіям про морських чудовиськ і жахливі катастрофи. А тепер і цей Гумбольдт приходить до нього з цими дурними вигадками.

17