Палац Посейдона - Страница 36

Норвежець швидко попрямував, щоб подивитися на те місце, де стояв екіпаж утікачів. Він наздожене цю людину, навіть якщо це буде останньою справою, яку йому судилося виконати на цьому світі. І не важливо, чи отримає він гроші, — тепер ця справа стосується лише його і Гумбольдта. Він наздожене цього дивного спритника і уб’є найвигадливішим з усіх відомих йому способів.

На щастя, ще в готелі, коли він ховався у бічному коридорі, йому вдалося підслухати уривки розмови. Хлопець і дівчина згадували про якогось Рембо в Гаврі. Не так уже й багато, та йому доводилося працювати й із меншими крихтами інформації. Зараз найголовніше — отримати пристойний транспорт.

Між тим, натовп цікавих навколо значно збільшився — на нього вже дивилися сотні пар очей. Норвежець обернувся до залишків автомобіля, підняв із землі свого капелюха й витрусив його від пилу. Тієї самої миті, коли він насунув сірий стетсон на голову, на товп розступився, пропускаючи кінного жандарма. Темно-синя уніформа хвацького правоохоронця була чудово відпрасована, еполети виблискували, наче були зроблені зі щирого золота. Підкручені вгору вуса цього набурмосеного телепня здригалися, коли він притримав коня і спішився.

— Розходьтеся, мадам і мсьє, розходьтеся!

Широкими жестами він дав зрозуміти людям із натовпу, щоб вони очистили місце події.

Коли юрба дещо зменшилася, він наблизився до Норвежця.

— Що тут сталося, мсьє? Звідкіля цей дим?

Погляд найманця зупинився на коні жандарма. Це був гнідий арабський скакун із чорною гривою. Суха, благородної форми голова з високим лобом, широко розставленими очима та крупними ніздрями свідчила про чистоту породи. Витривалий і прудкий.

Жандарм гордовито набундючився:

— Ну ж бо, відповідайте!

Норвежець блискавичним рухом скинув свою рушницю. Із тупим звуком дерев’яний приклад врізався у щелепу жандарма. Все сталося так швидко, що у правоохоронця не залишилося жодного шансу захиститися. Він підкотив очі й упав на землю, як мішок із тирсою.

Найманець незворушно закинув на плече зброю та сумку, скочив на коня й устромив ноги у стремена. Він мав мету, а тепер з’явився ще й засіб для її досягнення. Більше нічого не утримує його в Парижі.

Пришпоривши коня, він помчав геть, прямуючи на північ, до Нормандії.

20

Афіни, кілька годин потому

Очі старого не відривалися від аркуша паперу. Звістка, отримана телеграфом із Парижа, навряд чи могла посприяти зниженню його кров’яного тиску. Він іще раз пробіг очима ці кілька рядків, ніби не маючи сил повірити тим відомостям, які там повідомлялися.

Тривожило його зовсім не те, що Гумбольдту і його супутникам вдруге вдалося вислизнути. Справа в іншому: події в Парижі, як з’ясувалося, привернули до себе увагу величезної кількості людей. Цей бовдур улаштував у самому центрі велелюдної столиці перегони та перестрілку, що різко суперечило домовленостям, які було укладено між ними. Точність і таємність — ось основні пункти їхньої угоди. І жодних слідів.

А тепер Норвежця переслідує половина паризького корпусу жандармів. По всій країні розшукують високого худорлявого чоловіка років під сорок, який у всіх на очах зухвало вбив жандарма й викрав його коня. Свідків холоднокровного убивства виявилося більше, ніж хотілося б.

Літньому пану залишалося сподіватись лише на те, що найманець — достатньо сильна та досвідчена людина, щоб не залишати слідів, а інакше — катастрофа.

Розлютившись, старий розірвав телеграму й викинув її у кошик для паперів. Потім, усе з тим же самим стурбованим виразом обличчя він підійшов до вікна й відсунув штору. Вперше у житті в нього з’явилося відчуття, що він припустився серйозної помилки.

Акрополь сьогодні був особливо гарним. Промені вечірнього сонця заливали рожевим світлом колони, під якими дві тисячі років тому прогулювалися філософи й полководці. Цікаво, що б вони порадили в такій ситуації? Запропонували б відмовитися від його планів або все ж таки продовжувати діяти? Чи схвалили б вони його вчинки, а чи прокляли б його? Він часто звертався до минулого, коли потребував поради та заспокоєння, і завжди отримував їх. Та тільки не сьогодні.

Сьогодні духи античних пращурів мовчали.

Тим часом почувся обережний стукіт у двері.

— Увійдіть!

Двері прочинилися, й у шпарку протиснулася голова служника:

— Він уже тут, ваше превосходительство.

— Нехай зайде…

Щойно Ставрос Нікомедес опинився в кабінеті свого діда, його охопило тривожне відчуття. Архітас Нікомедес був засновником династії Нікомедесів. І нині, коли його здоров’я дуже похитнулося, він залишався, так би мовити, сірим кардиналом, який тримав у руках усі важелі керування величезною фінансово-промисловою імперією. Старий був змушений жити в затемнених приміщеннях і ніколи не залишав свого будинку. Декілька інфарктів та інсультів поспіль аж ніяк не вплинули на його розумові здібності, й у свої вісімдесят п’ять років він залишався тим, хто приймає найважливіші та найвідповідальніші рішення.

Дід майже ніколи не приймав гостей і рідко з’являвся навіть у колі родини. Це спричинило до чуток, ніби старий уже трохи не сповна розуму. Однак розум його залишався на диво ясним і проникливим. Тож якщо він і викликав до себе когось із родичів, значить, питання було аж надто серйозним.

Опинившись у напівтемряві величезного кабінету, Ставрос зробив кілька кроків уперед і зупинився. Тут пахло пилом, ліками та старими книжками. Він не бачив свого діда більше трьох років, і зараз кров вистукувала в його скронях від хвилювання.