Палац Посейдона - Страница 43

К оглавлению

Перелякавшись і нічого не розуміючи, Оскар уп’явся поглядом у трьох дорослих чоловіків, які чогось хотіли від нього.

— Що вам треба? — спитав він.

Нетерплячим жестом здоровань тицьнув на палубу й удав, що миє її. Оскар насупився.

— Я маю це вимити? Але ж перша-ліпша хвиля змиє все це за борт.

Чоловік у загрозливій позі завис над ним. Його вигляд і манера поведінки раптом нагадали Оскару лихваря Берінгера.

— Гаразд, якщо ви наполягаєте. Я зараз принесу ганчірку та відро.

Він спробував підвестися на ноги, проте здоровань притримав його, завдавши стусана у живіт.

— Ніяких відер! — скомандував він. — Ти маєш усе зробити руками, або я вперіщу тобі так, що пам’ятатимеш до скону!

Всі троє зловтішно зареготали.

— Він вимагає, щоб ти все прибрав руками. — До них приєднався ще один матрос — стрункий і мускулястий чоловік років під сорок, із обличчям, темним від сонця і зашкарублим від вітру та солоних бризок.

— Щоб я… Як ви сказали?

— Прибрав палубу руками, інакше він зацідить тобі кілька добрячих ляпасів.

Чоловік розмовляв німецькою з сильним французьким акцентом, проте цілком зрозуміло.

Оцінюючи власні шанси, Оскар глянув на матросів. Схоже, зараз уже ці хлопці аж ніяк не були налаштовані на жарти. От дідько! Ну чому це саме йому знову й знову трапляються на дорозі такі негідники?

— Гаразд, — він кивнув. — Якщо ви так хочете, не відмовляти ж…

Він уже збирався було взятися до справи, коли матрос, який підійшов останнім, промовив німецькою:

— Ти ж не робитимеш цього, чи не так?

— А хіба в мене є вибір?

Чоловік стиха перемовився про щось із заводієм сварки, однак той набундючився і промовив:

— Ні, йому таки доведеться прибирати!

У голосі мускулястого матроса з’явилися металеві нотки. Він перейшов на французьку:

— Дай йому спокій. Нехай іде собі.

— А то що?

— Пошкодуєш про це.

Оскар із здивуванням дослухався до розмови чоловіків і, хоча не розумів ані слова, проте відчував, що вони ось-ось посваряться. Мабуть, мускулястий матрос захищав його. Атмосфера помітно загострилася. Нарешті, здоровань спробував відштовхнути мускулястого вбік своєю лапищею, але той невловимим рухом упіймав супротивника за витягнуту руку, рвонув на себе й коротким стусаном у потилицю примусив його впасти долілиць на палубу. Там здоровань і залишився лежати, стогнучи та лаючись.

Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг втрутитися. Мускулястий притиснув шию супротивника коліном і заламав його руку за спину. Після цього він щось прошепотів йому у вухо. Той кивнув. Від болю його чоло вкрилося крупними краплями поту.

— Нехай забирається звідси! Чимдуж! — прохрипів він, щосекунди червоніючи від натуги. Його приятелі миттєво зникли за однією з палубних надбудов.

— І дай хлопцю спокій, — додав мускулястий. — Раз і назавжди. Зрозумів?

Здоровань через силу кивнув:

— Згода…

Рятівник Оскара забрав коліно з потилиці своєї жертви й дозволив їй підвестися. Матрос потер собі шию й неохоче поплентався геть, як побитий хазяїном собака.

Мускулястий випростався й обтрусив руки, одна з яких була затягнута в чорну рукавицю.

— Вони тебе більше не потурбують, — сказав він. — А якщо й спробують, звертайся до мене. Мене звати Клеман Расто. Я — другий механік на цій посудині.

Клеман простягнув ту руку, що була в чорній рукавиці. Оскар із задоволенням потиснув її і скочив на ноги.

— Оскар Веґенер. Дякую за підтримку.

— Нема за що.

— Що це з вашою рукою?

— Це? Пусте, старий опік, ще відтоді, як я працював кочегаром. Не варте уваги. — Клеман одразу ж указав у той бік, куди втекли матроси. — І затям собі: віднині ти не повинен розгулювати цим кораблем на самоті. Це небезпечно. Можеш знову вскочити в якусь халепу.

— Це ж просто бараняче стадо! — лайнувся Оскар. — Із такими людьми мені вистачало мороки й у себе вдома, в Берліні. От уже ніколи б не подумав, що таке ж саме неподобство може статися й на кораблі!

— Не варто на них ображатися, — сказав Клеман. — Матроси в цьому екіпажі — затяті шибайголови. Іноді вони полюбляють трохи розважитися. Тобі не пощастило: ти німець, а вони їх просто ненавидять.

— Чому?

— О, це стара історія. Франко-пруська війна. Багато хто з них брав у ній участь. Декотрі навіть втратили близьких.

— Але ж відтоді вже минуло понад двадцять років!

— Такі рани взагалі ніколи не загоюються.

— Звідки ви так добре знаєте німецьку?

Клеман усміхнувся.

— Я довго прожив у Кольмарі, в Ельзасі. Там практично всі однаково вільно розмовляють обома мовами. Мене завжди вабило море, тож одного разу я зібрав свої речі й перебрався до Гавра. Відтоді я об’їздив увесь світ. Проте годі вже базікати, ходімо — твій хазяїн хоче тебе бачити.

— Герр Гухмбольдт?

— Саме так.

— А він не сказав, що йому треба?

Клеман похитав головою.

— Тільки те, що він має для тебе якусь новину. Ходімо ж мерщій. Ми вже й без того згаяли хтозна скільки часу. Я проведу тебе до нього.

24

Гумбольдт чекав на Оскара в штурманській рубці. Полиці, що стояли тут уздовж стін, було завалено мореплавними картами, атласами, інженерними схемами та кресленнями судна. За ілюмінаторами відкривалася похмура панорама бурхливого моря.

Доставивши Оскара сюди, Клеман поплескав його на прощання по плечу і зник у корабельних переходах. Проводивши поглядом нового друга, юнак почав міркувати, чи не варто розповісти Гумбольдту про пригоду на палубі, та вирішив не робити цього. Він ніколи не любив доносів, проте зараз міг би це зробити з чистою совістю.