Палац Посейдона - Страница 51

Приблизно за дві години — велика стрілка годинника наблизилася до одинадцятої — він почув, як запустили паровий підйомник. Час настав!

Він підвівся з місця, перевірив своє спорядження і вийшов на палубу.

Як і гадав Норвежець, тут сновигали лише Рембо зі співробітниками та Гумбольдт із його людьми. Палубні матроси і трюмна команда залишалися в кубрику — хто спав після вахти, хто пиячив, а хто завзято грав у карти. Планових занурень батисфери останнім часом було так багато, що ніякої цікавості вони вже не викликали. Двоє на містку, один у машинному відділенні й один за важелями парового підйомника — оце й усе.

У напівтемряві убивця про всяк випадок іще раз обійшов палубу, перевіряючи, чи не проґавив він щось непередбачуване, а потім вирушив туди, де ніс вахту матрос на ім’я Франсуа, — оператор, який відповідав за спуск «Наутілуса» на воду, занурення та підйом апарата. Франсуа, огрядний чоловік із жорсткими бакенбардами, червоною пикою та гладенько виголеною головою, що була схожа на більярдну кулю, був родом із Провансу. Пристрасть до печені з кроля та дикого кабана залишила помітний відбиток на його фігурі.

— Добрий вечір, Франсуа! У тебе все гаразд?

Товстун здивовано обернувся.

— Ти що ж, і досі не спиш?

— Не зміг заснути, — відповів Норвежець. — Така парня…

Товстун кивнув.

— Точно. Весь час здається, ніби сидиш у розжареній печі, еге ж? Тільки ближче до опівночі стає хоч трохи прохолодніше, можна поспати. Добре було б якнайшвидше забратися звідси.

— А що тут сьогодні відбувається?

— Цьому німцеві чомусь забажалося занурюватися серед ночі, — відповів провансалець. — Я, звісно, не розумію, навіщо, але мені до того байдуже. Поки платить дзвінкою монетою, я не ставитиму зайвих запитань.

— Хто цього разу в апараті?

— Рембо, його доця, Гумбольдт і спритний хлопець. — Він хрипко реготнув. — Просто цирк шапіто якийсь. І вони ще називають себе вченими!

— І не кажи, — погодився Норвежець. — Взяти хоча б оцю темношкіру жіночку та білу дівчину. Що то за птах, що вони весь час із ним вовтузяться?

— Схожий на ківі. Вони живуть на островах Нової Зеландії. — Товстун сплюнув за борт.

Норвежець кивнув.

— А навіщо на неї натягли щось на кшталт солдатського наплічника?

— Ну я ж тобі кажу: в цього Гумбольдта в голові клепки не вистачає. Ти бачив кіску в нього на потилиці?

— Німці — і справді чудернацький народ, — кинув Норвежець. — Та маючи такого імператора, можна й не таке утнути!

— Хе! Каска з ґулею, підкручені вусики й лаковані чоботи для їзди верхи — от дива, — засміявся оператор підйомника. — Вільгельм, розумієш ти, другий! Чого ж можна чекати від його підданих?.. Так, зажди-но, здається, ми починаємо!..

Четверо членів екіпажу батисфери вже піднімалися залізними сходами до люка, щоб залізти всередину апарата ще на палубі. Один за одним вони зникли в отворі, після цього люк захлопнувся, і в надрах «Наутілуса» спалахнуло світло. Проникаючи крізь товсте скло вікон, воно набувало зеленкуватого відтінку. Норвежець зумів навіть розгледіти, як дослідники розсідаються на свої місця і пристібають ремені.

— Франсуа, починайте спуск апарата на воду! — прозвучав металевий голос із гучномовця. — Та повільніше, не поспішайте.

Провансалець натиснув кілька кнопок і потягнув до себе довгий важіль. Парова машина ожила. З клапанів зі свистом вирвалися хмарки білої пари, палуба задвигтіла. Сталевий трос натягнувся, і стріла підйомника зарипіла, прийнявши на себе величезну вагу. Сталевий гак повільно здійняв багатотонну кулю над палубою і переніс її через борт судна. На декілька секунд вона застигла непорушно — аж ось оператор знову взявся за головний важіль.

Батисфера зі сплеском опустилася на воду й одразу ж почала занурюватися. Зеленкуватий відблиск висвітлив зграйку риб, що пропливали поблизу від «Каліпсо». Бульбашки ланцюжками здіймалися вгору, на поверхню, поки «Наутілус» метр за метром поринав у глибину. За кілька хвилин світло його ілюмінаторів зникло в непроглядній морській безодні.

— Чудово, — промовив оператор. — «Наутілус» пішов на глибину. Тепер усе керування здійснюватиметься з кабіни апарата, але я все одно маю залишатися на посту й наглядати за механізмами.

— Ти не проти, якщо я складу тобі компанію? — Норвежець вийняв пачку сигарет і запропонував її приятелю. Клацнувши запальничкою, він випустив ароматну хмаринку диму.

Десять хвилин потому темношкіра жінка й молода дівчина залишили палубу. На якусь мить Норвежцю здалося, що темношкіра якось підозріло дивиться в його бік. Він дружньо усміхнувся і привітно здійняв угору свого плетеного капелюшка, та ця чорна відьма мовчки прослизнула повз нього і разом із дівчиною зникла за дверима, що вели до жіночих кают.

— Не дуже-то з ними розважишся! — промимрив провансалець.

— Та годі вже, — відказав Норвежець. — Мабуть, хвилюється. Що ж, я розумію. Занурення на таку глибину, та ще й такої темної ночі! Не хотів би я зараз опинитися на місці тих, хто зараз сидить усередині «Наутілуса».

— Поки я на посту, нічого не трапиться! — Вогник сигарети висвітлив гладку фізіономію оператора. — Ніч або день, та Франсуа завжди подбає про те, щоб усі повернулися на борт цілими й неушкодженими.

— Слова справжнього професіонала, — промовив Норвежець, а потім, переконавшись, що вони залишилися на палубі самі й ніхто не стежить за ними з містка, вийняв із сагайдака одну з отруєних стрілок і коротким рухом устромив її в стегно провансальця.