Палац Посейдона - Страница 55

Незважаючи на це, юнак намагався зберігати холоднокровність. Не здавалися й інші члени екіпажу.

— Він витримав, витримав, витримав, — хрипко твердив Рембо, який усе ще не міг повірити в успіх і захоплювався надійністю свого творіння. — Я просто вражений!

— Скільки в нас повітря для дихання? — запитав Гумбольдт. Зараз нічого не могло бути важливішим за це.

Інженер відповів не одразу.

— Гадаю, що його вистачить на дві-три години, не більше. Є ще невеликий запас стисненого повітря в балонах, у разі крайньої потреби ми можемо використати і його. Але, я гадаю, набагато потрібніше зараз тепло. Якщо ми не позбудемося мокрого одягу, то загинемо від переохолодження ще раніше, ніж від задухи. Могла б допомогти енергійна робота, рух, але ж при цьому ми витратимо набагато більше кисню, а ми маємо берегти його запас. Будемо рухатися — задихнемося, будемо сидіти нерухомо — замерзнемо. От і вирішуй, як тут бути!

— Але ж у нас є водолазні скафандри, — нагадала Океанія. — Зсередини вони обшиті товстою вовняною тканиною, а ззовні покриті гумою. Гадаю, в них цілком можна зігрітися.

— Чудова ідея, крихітко, — зрадів Рембо. — Ану ж бо, виймай їх мерщій!

Дівчина відчинила дверцята під трапом, за якими була велика ніша з полицями. На них лежало чотири металеві шоломи і стільки ж незграбних на вигляд гумових костюмів. Гума була жорсткою і страшенно смерділа, та Оскару було абсолютно байдуже до цього, аби скоріше зігрітися.

Перевіривши розміри, Океанія підібрала для кожного підходящий костюм. Скафандри виявилися на диво важкими, спереду вони застібалися на довгу яскраву застібку-блискавку, а на зап’ястках і щиколотках щільно перетягувалися шкіряними ремінцями, щоб запобігти проникненню води всередину скафандра.

— Звісно, це не останній писк моди, — сказала Океанія, помітивши, як Оскар скептично розглядає призначений йому скафандр, — проте, гадаю, це зовсім не важливо. Головне, що вони в нас є.

— І ти вважаєш, що ця гума здатна захистити від холоду?

— Ти просто не в курсі. Справа в тому, що всередину скафандра нагнітається повітря під тиском. Саме воно й слугує ізолювальною прокладкою від холоду. Проте все одно треба більше рухатися. Чотири градуси вище нуля — не так уже й багато.

Поки Оскар розмірковував, Гумбольдт швиденько скинув із себе мокрі штани і светр, щоб швидше вдягнути скафандр.

— Найперше нам потрібно зігрітися, — бурмотів він, стримуючи дрижаки. — А там можна подумати й про те, як нам усім вибратися з цієї пастки…

— Вибратися? — Рембо здивовано глянув на вченого, зсунувши на лоба окуляри. — Мсьє, я бачу, ви невиправний оптиміст!

30

Здійснивши плавний розворот, «Каліпсо» взяла курс на північ-північний захід. Рифи й острови архіпелагу Санторіні поступово віддалялися, стаючи дедалі меншими, аж поки остаточно не сховалися за темним горизонтом. Потім і місяць зайшов за густі темні хмари.

Над морем залягла темрява — така ж само густа й непроникна, якими були безвихідь і страшенний відчай у душі Шарлотти.

Її обличчя ніби закам’яніло. Дівчина застигла біля леєрів верхньої палуби, не відводячи очей від того місця, де потонув «Наутілус». Та незабаром і воно зникло в імлі.

У серці Шарлотти все заніміло — ні почуттів, ні прагнень, ані найменшого зблиску надії. Те, що було для неї найважливішим, те, що вона любила й чим захоплювалася, поглинула безжальна безодня. І тепер вона була зовсім спустошеною.

Еліза стояла біля неї, втупившись очима в поверхню моря, яку було вже ледве видно. Її губи ворушилися, та з них не злітало ані звуку. І лише коли Шарлотта пильно подивилася на темношкіру жінку, вона змогла розрізнити окремі слова.

— …Не може бути… Пророцтво… Неможливо…

Шарлотта опустила долоню на руку Елізи.

До сьогоднішнього дня вона не могла б із упевненістю сказати, які саме стосунки існують між цією гаїтянкою та Гумбольдтом. Чи були вони просто старими добрими друзями? Їхня повсякденна поведінка ні про що не свідчила, та Шарлотта в глибині душі завжди була впевнена, що Гумбольдта й Елізу пов’язує більш глибоке почуття. Багато років тому темношкіра жриця гаїтянських богів покинула свою батьківщину, щоб завжди бути разом із ученим, і відтоді вони не розлучалися ані на день. Вона, не розмірковуючи, пожертвувала всім заради свого обранця.

А тепер його більше не було. Про те, наскільки це тяжка втрата для Елізи, дівчина могла лише здогадуватися.

Темношкіра жінка обережно звільнила свою руку й доторкнулася до амулета, який завжди носила на шиї. Шарлотта знала, що, на думку Елізи, цей загадковий предмет має надзвичайні магічні властивості.

До вух Шарлотти долинули вимовлені майже пошепки слова. В них відчувалася така сила, що в дівчини по спині побігли мурашки. Вона знала, що в минулому Еліза була гаїтянською мамбо — жрицею-чаклункою — і могла виконувати безліч магічних чаклунських ритуалів. Очі Елізи залишалися заплющеними, повіки здригалися.

Минуло чимало часу, перш ніж жінка знову розплющила очі. Усмішка освітила її обличчя.

— Ти мала рацію, — прошепотіла вона. — Він живий! Я бачила його. Я бачила також Оскара, Рембо і його дочку. Вони вціліли в катастрофі.

Надія гарячою хвилею захлиснула серце Шарлотти. Цієї миті вона ладна була повірити в будь-що, аби лише з’явився хоча б якийсь промінчик.

— А ти бачила щось іще? — схвильовано запитала вона.

— Так. Батисферу. Вона не зазнала пошкоджень і лежить на ґрунті не так глибоко, як усі ми вважали. Звісно, це нижче, ніж міг би дотягтися трос парового підйомника, та можливість врятуватися в них, здається, є. До мене долинули невиразні сигнали — думки Карла Фрідріха надзвичайно сильні. В нього виник план. Якщо ми хочемо допомогти їм, нам слід зупинити «Каліпсо» й примусити капітана повернутися на попередню стоянку…