Палац Посейдона - Страница 65


К оглавлению

65

Рембо трохи відступив назад і глянув на манометр кисневого балону, що його тягнув на собі Гумбольдт. Океанія увімкнула ліхтар, щоб її батько міг побачити показання приладу, і в його світлі Оскар помітив, що обличчя інженера зробилося стурбованим. Потім Рембо підняв угору обидві руки й показав за допомогою пальців цифру «п’ятнадцять».

П’ятнадцять? Залишилося якихось п’ятнадцять хвилин? Невже вони вже витратили майже половину запасу кисню й так довго йшли до цієї улоговини?

Рятівна думка сяйнула Океанії, вона першою все зрозуміла. Спритними рухами дівчина відокремила свинцеві підошви від чобіт свого скафандра і скинула їх униз, у провалля, а потім запропонувала й всім негайно зробити те ж саме. Оскар був здивований — адже без свинцевих тягарів на ногах вони не зможуть пересуватися на дні, а просто спливуть угору, на поверхню. Проте коли Гумбольдт і Рембо також позбавилися від своїх підошов, він зрозумів, що це — їхній порятунок.

Тим часом Океанія присіла перед ним, допомогла звільнитися від вантажів і скинула їх у провалля, як і решту. Оскар одразу ж відчув, що став набагато легшим — тепер йому навіть доводилося докладати певних зусиль, щоб устояти на ногах. Потім дівчина схопила його за руку, відштовхнулася від каменя і плавно перестрибнула через край скелі. Гумбольдт і Рембо, не змигнувши оком, зробили те ж саме.

Оскар навіть не думав опиратися — страх буквально паралізував його. На дві-три секунди він завис над безоднею, вдивляючись униз, а потім почалося стрімке падіння.

36

Тривало воно, як здалося Оскару, цілу вічність. Повз нього пропливали, неначе підводні велети, величезні виступи скель — так близько, що можна було простягнути руку й доторкнутися до шорстких каменів. На півдорозі йому здалося, що все, що відбувається, — це просто сон, а кам’яна стіна, повз яку він пролітав, — щось на кшталт розмальованої театральної декорації, яку піднімають і опускають робітники сцени. Втім, ударившись ліктем об гострий камінь, що стирчав із стіни, він, нарешті, зрозумів, що це зовсім не ілюзія.

Тим часом швидкість падіння вповільнилася, й незабаром вони вже плавно гойдалися біля дна, неначе парашутики кульбабки. Поштовх під час приземлення виявився не сильнішим, ніж якби він зістрибнув із невисокої огорожі або з шафи. Злегка присівши, Оскар став на рівні ноги. Океанія посвітила ліхтариком ліворуч — зовсім близько валялися скинуті свинцеві підошви, а трохи далі — ще, і ще. Поспішаючи й через це плутаючись у ремінцях, усі четверо знову прилаштували їх на ноги й, нарешті, знову відчули під ногами твердий ґрунт.

Оскар глянув угору. Підводні скелі похмуро височіли над ними, гублячись у темряві. Важко навіть уявити, скільки б вони витратили часу на те, щоб спуститися в це провалля традиційним способом. Напевне, вже на півдорозі в них закінчився б кисень. І це стало б початком кінця. Та зовсім несподіване й дотепне рішення, що сяйнуло Океанії, врятувало їх усіх.

Він із захватом подивився на дівчину і підняв угору великий палець. Взагалі-то, мовою водолазів цей жест означає «спливаємо на поверхню», та усмішка Океанії красномовно свідчила — вона зрозуміла, що саме він має на увазі.

Тепер відстань до «Каліпсо» значно скоротилася. На щастя, цей стрибок не лише дав змогу уникнути важкого спуску, але й наблизив їх на кількасот метрів до мети. Оскару навіть почало здаватися, ніби він чує, як скрегоче метал на корпусі корабля, коли той зачіпає гостре каміння. Дно здригалося під ногами механічної людини, уламки старих суден розліталися на всі боки, а мул здіймався аж до поверхні.

Видовище було страхітливе: робот височів серед купи корабельних залишків, як така собі рухома вежа. Оскар навіть зумів розгледіти, що цього потворного велетня виготовлено з різнокаліберних металевих деталей. Деякі пластини, що вкривали його тіло, на вигляд були новенькими та блискучими, інші були вкриті іржею або облупленою фарбою. Руки та ноги робота скидалися на шатуни парового двигуна, а суглоби мали дивовижну схожість із маховиками. Невідомо, який саме двигун надавав руху механічному монстрові, та за його спиною повсякчас вирував величезний струмінь бульбашок якогось газу та водяної пари. Перекинувши через плече якірний ланцюг, він, наче соломинку, тягнув усе далі й далі тисячотонну махину корабля, й можна було лише фантазувати з приводу того, яке ж надзвичайне джерело енергії дає змогу цьому механізму розвивати таку гігантську потужність.

Та головним було зовсім інше питання: хто керує цим механізмом?

Оскар відчував, як його сковує жах. Дивне підводне місто, небачені потужні механізми — невже все це має відношення до того завдання, яке наважився виконати Гумбольдт? І чи не були всі ці витвори інженерного генія саме тими морськими чудовиськами, про які розповідав їм капітан?

Проте цікавість усе ж таки взяла гору, здолавши страх. Вони зайшли так далеко, що тепер мали повне право остаточно з’ясувати, що ж за всім цим ховається.

Палубні вогні «Каліпсо» все ще жевріли, але й цього світла було достатньо, щоб освітлювати морське дно в радіусі кількох десятків метрів. Робот тим часом витяг судно на рівний відкритий майданчик, на якому, на жаль, не було жодного прикриття, за яким би могли сховатися мандрівники. Залишалося тільки сподіватись, що їх ніхто не помітить, — принаймні, доти, поки вони не зможуть дістатися до рятівної рубки, що розташована біля днища «Каліпсо».

Скрадаючись, вони поспіхом вийшли на освітлений майданчик. Від хвилювання Оскару стало важко дихати — і на якусь мить він подумав, що кисень уже зонам закінчився. Задихаючись і хекаючи, юнак боровся з опором щільного водного середовища. Шию та щоки лоскотали цівки поту. З якою б насолодою він зараз витер обличчя рукою, проте для цього довелося б знімати шолом. Глянувши на Океанію, Оскар перекопався, що й вона також почувається кепсько.

65