Палац Посейдона - Страница 53

— І яка швидкість занурення? — запитав Гумбольдт.

— Трохи більше метра за секунду.

— А яка глибина моря в цій точці? — промовляючи це, Гумбольдт одночасно розстебнув ремені.

— Точно не можу сказати. Понад двісті метрів, а, можливо, навіть і триста. В цьому місці сонар весь час показував якісь перешкоди.

— От дідько!

Оскар злякано переводив погляд з інженера на Гумбольдта і назад.

— Що це означає? Ми тонемо? Трос обірвався?

— Виключено, — рішучо заперечив Рембо. — Трос виготовлено з найвисокоякіснішої сталі й випробувано на розрив. Він витримує понад двадцять тонн.

— Та що ж усе ж таки сталося? — Оскара охопила паніка. Тут, внизу, було холодно, страшенно холодно, а тиск у кабіні, який різко збільшився, загрожував розірвати барабанні перетинки.

— Зараз немає часу сушити над цим голову, — відрізав Рембо. — Можливо, через недогляд спрацював пристрій, що утримує трос на блоках батисфери, хоча, з моєї точки зору, це просто неймовірно. Для того, щоб таке сталося, треба одночасно натиснути кілька кнопок на пульті керування парового підйомника й перевести головний важіль у переднє положення. Людина при добрій пам’яті так помилитися не може, а Франсуа — досвідчений оператор.

— Можливо, справа зовсім не в помилці. — Губи вченого стиснулися так, що рот став схожим на лезо. У жовтому світлі аварійного світильника риси його обличчя здавалися неприродно різкими.

— Не в помилці? Що ви маєте на увазі, мсьє?

Гумбольдт коротко глянув на інженера.

— А чи пам’ятаєте ви, що я вам розповідав про замахи на нас в Афінах і Парижі? Про дивного переслідувача на автомобілі?

— Ви вважаєте, що й ця подія може виявитися замахом на ваше життя? — В очах Рембо промайнув сумнів. — Але як же ця людина могла потрапити на борт «Каліпсо»? — Він уперто схилив голову. — Ні, я переконаний, що в даному випадку помиляєтеся саме ви, мсьє Гумбольдт!

— Даруйте, панове, та зараз це не має аніякого значення, — втрутилася Океанія, не відриваючи погляду від приладів, які ще працювали. — У нас інші, набагато нагальніші проблеми. «Наутілус» потопає, а ми нічим не можемо цьому зарадити.

Сперечальники замовкли й прислухалися. Хрумкіт зовнішньої оболонки батисфери явно посилювався. Ззовні долинало скреготіння й вищання металу, що були схожими на лемент смертельно пораненої тварини.

— Тиск збільшується, — стиха промовив Гумбольдт. — Якою є верхня межа для зовнішньої оболонки?

— Вісімдесят метрів, не більше, — відповіла Океанія. — Ми з батьком аж ніяк не уявляли, що «Наутілусу» доведеться опускатися до гранично припустимих глибин.

— Найслабшою ланкою в конструкції є ілюмінатори, — пояснив Рембо. — Якщо глибина буде й далі збільшуватися, вода просто витисне їх із пазів. Якби я знав, що станеться щось подібне, я б, безперечно…

— Прошу вас, тихше! — Океанія вп’ялася очима в мерехтливі шкали приладів, ніби силою погляду намагалася зупинити занурення.

Оскар злякано визирнув крізь товсте скло. За бортом, ніби чорний дим, клубочилася пітьма.

— Що показує глибиномір? — запитав Гумбольдт.

— Сто десять метрів. — Обличчя Океанії зробилося страшенно блідим. Знову почувся скрегіт. Тепер уже не було ніяких сумнівів — батисфера занурювалася дедалі глибше й була приречена. За кілька хвилин усіх, хто перебуває в кабіні підводного апарата, чекає жахлива смерть. Як же це несправедливо!

Оскар у напівтемряві відшукав руку вченого і вчепився в неї, а Гумбольдт притягнув юнака до себе, ніби намагаючись захистити в останню мить.

— Мені шкода, що я втягнув тебе в цю безглузду справу, — ледь чутно промовив він. — Я ж-то гадав…

— Усе гаразд, — заперечив Оскар. — Я сам цього хотів. А останні кілька місяців були найкращими в моєму житті. Я не проміняв би їх ні на що у світі.

— Це правда?

— Хто ж брехатиме в таку хвилину!

Цієї миті новий поштовх надзвичайної сили струсив «Наутілус». Оскар упав на коліна, ледве не врізавшись головою в сталеву панель приладів, і лише інстинктивний рух убік врятував його.

Сталева куля похитнулася, потім трохи зсунулася й застигла на місці. Наразі припинилися тріск і скрегіт.

Люди в кабіні насторожено дослухалися до звуків за бортом. Але, крім слабкого дзвону нечисленних повітряних бульбашок, що здіймалися до поверхні, навколо панувала тиша. Рембо, похитуючись, попрямував до пульта керування, переконався, що прилади ще працюють, постукавши по склу одного з них, ніби не довіряючи власним очам. Оскар почув, як інженер спантеличено пробурмотів:

— Неймовірно! Сто п’ятдесят метрів!.. Так глибоко не занурювалася жодна людина на землі!

— Що відбувається? — запитав Гумбольдт. — Ми зупинилися?

Інженер стрімко обернувся до супутників. Його очі сяяли від щастя.

— Піщане дно, — промовив він. — Господь Бог зглянувся й не дав нам розбитися!

29

Страх буквально паралізував Шарлотту. Огидний на вигляд чолов’яга з темними колами навколо запалених очей схилився над нею. Чомусь його кощаві пальці тяглися до її шиї. Потім вона відчула, як її схопили й почали трусити.

— Прокиньтеся негайно, мадемуазель! Прокиньтеся!

Придушено скрикнувши, Шарлотта розплющила очі. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, чи все це відбувається насправді, чи, може, ввижається уві сні. Чоловік і справді стояв біля неї, проте вже не здавався таким страшним. А наступної миті вона впізнала в ньому капітана «Каліпсо».

— Мадемуазель!